Коні запропонувала місіс Болтон, щоб та навчилася друкувати на машинці. І завжди готова місіс Болтон почала одразу навчатися й робила це невтомно. Отож тепер Кліфорд часом диктував їй листа, і вона друкувала його досить повільно, але грамотно. А він дуже терпляче диктував їй по літерах складні слова чи окремі фрази французькою мовою. Це її так захоплювало, вчити її було майже насолодою.
Тепер Коні посилалася на головний біль, щоб піднятися до своєї кімнати по обіді.
— Можливо, місіс Болтон зіграє з тобою в пікет, — говорила вона Кліфорду.
— О, не зважай на мене. Іди, люба, до своєї кімнати й відпочивай.
Щойно вона виходила, він дзвіночком викликав місіс Болтон і пропонував їй зіграти у пікет чи безік чи навіть у шахи. Він навчив її усіх цих ігор. І Коні було навдивовиж неприємно бачити, як місіс Болтон, сором'язливо й боязко, мов дівчинка, торкається несмілими пальцями королеви чи коня, а потім відсмикує руку. А Кліфорд ледь усміхається й з напівзнущальною вищістю говорить їй:
— Треба сказати: «J’adoube!»[16]
Вона підводить на нього блискучі збентежені очі, потім бурмоче присоромлено, покірно:
— J’adoube!
Так, він навчав її. І одержував насолоду, сповнювався владою. А вона була зачарована. Крок за кроком вона оволодівала усім тим, що знало дворянство, усім, що, за винятком грошей, робило їх вищим класом. Це бентежило. Водночас вона примушувала його, аби він хотів бачити її поряд із собою. Йому глибоко й незримо лестила ця її істинна приваба.
Коні Кліфорд бачився в його правдивому вигляді: дещо вульґарний, простуватий, позбавлений дару натхнення, досить вгодований. Трюк і несміла владність Айві Болтон теж здавалися надто прозорими. Але Коні дивувало непідробне захоплення, з яким ця жінка дивилася на Кліфорда. Твердити, ніби вона в нього закохана, було б невірно. Вона оживала від спілкування з людиною вищого класу, з цим титулованим джентльменом, з цим автором книжок та віршів, фотографії якого з'являлися в ілюстрованих газетах, її захоплення переростало в надприродну пристрасть, те, що він «навчав» її, будило в ній пристрасне збудження і відгук значно глибший за будь-який любовний зв'язок. По суті, сам факт, що любовного зв'язку бути не могло, давав їй свободу до глибини душі поринати в іншу пристрасть, особливу пристрасть знання, знання того, що він знає.
Не було сумніву, що ця жінка по-своєму закохалася в нього, хоч яке значення вкладали у слово «любов». Вона виглядала такою гарною й такою молодою, а її сірі очі часом здавалися надзвичайними. Водночас у ній таїлася непомітна прихована вдоволеність, майже тріумф, особиста вдоволеність. Ах, ця особиста вдоволеність! Як Коні її зневажала!
Не дивно, Кліфорд піймався на гачок цієї жінки! Вона обожнювала його абсолютно, з властивою їй настирністю, й абсолютно підкорялася його волі, давала використовувати себе як завгодно. Не дивно, йому це лестило!
Коні вислуховувала довгі їхні бесіди. Тобто здебільшого говорила місіс Болтон. Вона втаємничила його в плітки, якими повнилося Тевершелське селище. Це були не просто плітки. Це була місіс Гаскел, Джордж Еліот і Мері Мітфорд[17] в одній особі, причому в ній було значно більше, ніж зібрали в своїх творах усі ці жінки. Місіс Болтон розповідала про життя людей краще за будь-яку книжку. Вона знала їх усіх так близько і вміла вишукати пікантні подробиці, слухалося це чудово, правда, трохи бентежило. Спочатку вона не ризикувала «обговорювати Тевершел» — так це називалося — з Кліфордом. Та якось почавши, усе пішло само собою. Кліфорд слухав у пошуках «матеріалу» і знайшов його силу-силенну. Коні збагнула, що в цьому полягала його так звана геніальність — прозорий талант до пліток про особисте життя, розумний і явно відчужений. Звичайно, місіс Болтон «обговорювала Тевершел» дуже тепло. По суті, здалеку. І все було чудово — те, що відбувалося, і те, що вона про це знала. Її б вистачило на десяток томів.
Коні слухала зачаровано. Та потім завжди відчувала якийсь сором. Не варто було слухати з такою чудною, несамовитою цікавістю. Врешті, можна дізнаватися про найінтимніші справи інших людей, та тільки з повагою до цієї нескореної пошарпаної штуки, якою є кожна людська душа, з тонким, проникливим співчуттям. Адже навіть сатира є формою співчуття. Саме той шлях, яким підступає й підкочується наше співчуття і позначає по-справжньому наше життя. І тут лежать неозорі можливості вправно написаного роману. Він здатен пустити й спрямувати на нові обрії течію нашої співчутливої свідомості, він здатен відштовхнути наше співчуття від речей, які давно померли. Тому добре написаний роман може розкрити найпотаємніші закутки життя, адже саме в пристрасних, потаємних закутках життя найбільше потрібні відсвіжуючі й чисті припливи й відпливи чуттєвого усвідомлення.
17