— Тоді між нами всіма немає нічого загального, людського!
— Як тобі завгодно. Всім нам треба напихати шлунки. Та коли доходить до експресивної чи виконавчої функції, я певний, між правлячими й службовими класами лежить прірва, причому абсолютна. Дві функції протилежні одна до одної. А функцію визначає особистість.
Коні дивилася на нього потьмареними очима.
— Рушимо далі? — запитала вона.
І він завів крісло. Він сказав своє слово. Тепер занурився в дивну і відсутню апатію, яка Коні здавалася такою дратівливою. Однак у лісі вона вирішила не сперечатися.
Перед ними простягалася вузька прогалина дороги, огороджена стінами ліщини й похмурими сірими деревами. Крісло повільно пихкотіло вперед, дедалі поринаючи в незабудки, що попри тінь від горішини піднімалися з дороги, як молочне шумовиння. Кліфорд правив на середину, де між квітами залишилася сходжена ногами стежка. Та Коні, ідучи позаду, спостерігала, як колеса тряслися по маренці й горлянці, як вони розтоптували маленькі жовті чашечки крученої джені. Тепер вони ішли через незабудки.
Там були всі квіти, голубі озерця перших дзвіночків, немов калюжки води.
— Ти цілком маєш рацію, коли говориш, що вона прекрасна, — сказав Кліфорд. — Це так дивовижно. Що може бути краще за англійську весну!
Коні подумала — звучить так, ніби навіть весна розцвіла згідно з актом парламенту. Англійська весна! Чому не ірландська? Чи єврейська? Крісло повільно сунуло вперед повз жмутки струнких дзвіночків, котрі піднімалися, немов пшениця, над сірим листям лопухів. Вони підійшли до галявини, де колись валили дерева; тут усе заливало сонце. То тут то там дзвіночки простелилися яскраво-блакитними смугами з бузковими і пурпурними переливами. А всередині кущі папороті піднімали коричневі кучеряві голови, немов легіони молодих змій, готових пошепки відкрити Єві якусь нову таємницю.
Кліфорд їхав своїм кріслом до самої вершини горба; Коні повільно йшла за ним. М'які й брунатні розкривалися пуп'янки дуба. Усе поступово позбувалося старої суворості. Навіть сучкуваті стрімкі дуби вдягли нове ніжне листячко, розпустивши тонкі руденькі крильця, що на світлі нагадували крильця молодих кажанів. Чому в людях немає нічого нового, не народжується нічого свіжого? Черстві люди!
Кліфорд спинив крісло край схилу і поглянув униз. Над широкою дорогою, мов повінь, мерехтіли блакиттю дзвіночки, освітлюючи схил теплою синявою.
— Сам по собі колір дуже гарний, — сказав Кліфорд, — але непридатний для картини.
— Саме так! — сказала Коні байдуже.
— Ризикнемо поринути в глибини весни? — сказав Кліфорд.
— А крісло виїде звідти? — спитала вона.
— Спробуємо. Хто не ризикує, той не перемагає!
І крісло поволі, підстрибуючи, покотилося вниз по гарній широкій дорозі, яку омивали нахабні блакитні гіацинти. О, останній з човнів на гіацинтових мілизнах! О, баркас на останніх диких водах в останній плавбі нашої цивілізації! Куди пливеш, о таємничий корабель на колесах, вибираючи свій повільний курс! Спокійний і самовпевнений, Кліфорд сидів за кермом пригод, в своєму старому чорному капелюсі й твідовому піджаку, непорушний і завбачливий! «О Капітан! Мій Капітан, скінчилась путь трудна!»[29] Однак не зовсім! Вниз у кільватері спускалася Констанс у своїй сірій сукні, спостерігаючи, як трясеться на долину крісло.
Вони проминули вузеньку стежку до хатини. Дякувати Богу, вона була надто вузька для крісла, там ледве проходила людина. Крісло досягло підніжжя й зникло за поворотом. А Коні почула тихий свист. Вона озирнулася — до неї вниз по схилу прямував лісник, за ним тупцював пес.
— Сер Кліфорд їде до мого будинку? — запитав він, зазираючи їй в очі.
— Ні, тільки до криниці.
— А! Добре! Тоді я зникаю. Та сьогодні ввечері ми зустрінемося. Я чекатиму на тебе біля воріт парку коло десятої години.
І знову подивився їй прямо в очі.
— Так, — промимрила вона.
Почулося: «Ту! Ту!» — Кліфорд ріжком викликав Коні. «Ку-ку», — гукнула у відповідь. Лісникове обличчя ледь скривилося, і він ніжно провів рукою знизу вгору по її грудях. Вона злякано подивилася на нього і кинулася бігти вниз, знову прокричавши «ку-ку!» до Кліфорда. Чоловік спостерігав за нею згори, тоді, мляво усміхаючись, повернув назад на свою стежку.
Виявилося, що Кліфорд повільно видирався до джерела, яке лежало на півдорозі до вершини пагорба в темному модриновому лісі. Коли вона наздогнала його, він був уже там.
— Добре узяло підйом, — сказав він, маючи на увазі крісло.