Вона обійшла крісло й пішла пліч-о-пліч з лісником, штовхаючи крісло нагору рожевою стежкою, їй було байдуже, що хтось міг побачити.
— Чому б не гукнути Філда? Я б зачекав. Ця робота якраз йому під силу, — сказав Кліфорд.
— Уже близько, — відповіла вона, засапавшись.
Однак обоє — і вона, і Мелорз, дійшовши нагору, витерли піт з обличчя. Дивно, але спільна робота зблизила їх значно більше, ніж усе, що було раніше.
— Дуже вам вдячний, Мелорзе, — сказав Кліфорд біля дверей будинку. — Треба поставити інший мотор, та й усе. Чи не зайшли б ви до кухні пообідати? Здається, вже час.
— Дякую, сер Кліфорд. Сьогодні я йду до матері на обід — неділя.
— Як вам завгодно.
Мелорз рвучко надягнув плащ, глянув на Коні, віддав честь і пішов. Коні, розлючена, піднялася нагору.
За ланчем вона не могла втриматися.
— Кліфорде, чому ти так гидко неделікатний? — сказала вона йому.
— До кого?
— До лісника! Якщо це, по-твоєму, називається правлячими класами, то мені жаль тебе.
— Чому?
— Чоловік хворів і ще не видужав! Даю слово, якби я належала до службових класів, ти б у мене почекав з цією службою. Ти б у мене посвистів.
— Цілком вірю.
— Якби він сидів у кріслі з паралізованими ногами і поводився так, як ти, що б ти зробив для нього?
— Люба моя євангелістко, твоє змішування людей і особистостей свідчить про поганий смак.
— А твоє бридке стерильне бажання загального співчуття свідчить про найгірший смак, який тільки можна уявити. Noblesse oblige![31] Ти і твій правлячий клас!
— І до чого ж воно мене має зобов'язувати? Мати купу необов'язкових почуттів до наглядача за моєю дичиною? Відмовляюся. Залишаю усе це для моєї євангелістки.
— Так, наче він не така ж сама людина, як ти, слово честі!
— І на додачу наглядач за моєю дичиною, і я плачу йому два фунти на тиждень і даю йому житло.
— Платиш йому! За що, на твою думку, ти йому платиш своїми двома фунтами на тиждень і житлом?
— За його службу.
— Ба! Я б тобі порадила залишити собі свої два фунти на тиждень разом з будинком.
— Ймовірно, він би не відмовився від цього, та не може собі дозволити таку розкіш!
— Ти і керівництво! — сказала вона. — Не тішся, ти не керуєш. У тебе просто грошей більше, ніж тобі належиться, і ти примушуєш людей працювати на себе за два фунти на тиждень чи загрожуєш їм голодом. Керуєш! Що ти маєш з цього керівництва? Ти ж безсилий! Тільки лякаєш своїми грішми, наче якийсь єврей чи Шібер!
— Ви розмовляєте дуже вишуканою мовою, леді Чатерлей!
— Запевняю тебе, ти так само був дуже вишуканий там, у лісі. Мені стало соромно за тебе. Так, мій батько в десять разів людяніший за тебе, джентльмена!
Він простягнув руку і дзвінком викликав місіс Болтон. Однак пожовк від люті.
Вона пішла нагору до своєї кімнати, приговорюючи до себе: «І такий купує людей! Ну, мене він не купить, тому нічого залишатися з ним. Не джентльмен, а тухла риба, з його целулоїдною душею! І яке ошуканство, усі ці їхні манери, і ця глузлива задума, і вишуканість. У них стільки ж почуттів, скільки в целулоїдної ляльки».
Вона обмірковувала свій план на цю ніч і вирішила викинути Кліфорда з голови. Не хотілося ненавидіти його. Не хотілося зв'язувати себе з ним жодним почуттям. Не хотілося, щоб він знав про неї будь-що і, особливо, щоб він знав про її почуття до лісника. Це давні чвари з приводу її ставлення до слуг. Він вважав її надто фамільярною, вона вважала, що він по-дурному нечулий, непробивний, мов каучук, коли йшлося про інших.
В обідній час вона спокійно зійшла вниз у своїй звичній витриманій манері. Він був усе ще жовтий; у нього заболіла печінка, а напад печінки завжди вибивав його із звичної колії. Він читав французьку книжку.
— Ти коли-небудь читала Пруста? — запитав він її.
— Пробувала, але він наганяє на мене нудьгу.
— Він справді екстраординарний.
— Можливо! Та він навіває на мене нудьгу, вся ця ускладненість! У нього немає почуттів, а тільки потоки слів про почуття. Я втомлююся від самовдоволеного розумування.
— Ти віддаєш перевагу самовдоволеній тваринній бадьорості?
— Можливо! Але можна знайти й дещо, позбавлене самовдоволеності.
— Ну, а я люблю витонченість Пруста і його ґречну анархію.
— Від такого можна вмерти, справді.
— Це — слова моєї маленької євангелістки-дружини.
Знову, знову те ж саме! Та вона не могла стриматись від суперечки. Він сидів, наче кістяк, і гнітив її своєю холодною сірою волею кістяка. Вона майже відчувала, як її стискає і притискає до клітки своїх ребер кістяк. Та він також був при зброї, і вона його трохи боялася.