Вона якнайскоріше піднялася нагору і доволі швидко лягла спати. Та о пів на десяту встала і вийшла послухати. Ні звуку. Накинула халат і спустилася вниз. Кліфорд та місіс Болтон грали в карти на гроші. Мабуть, засидяться до півночі.
Коні повернулася до своєї кімнати, кинула піжаму на пожмакане ліжко, вдягла тонку сукню для тенісу, а на неї — ще одну вовняну денну сукню, взула гумові тенісні капці, накинула легкого плаща. І готова. Якщо хтось зустрінеться, вона просто вийшла на пару хвилин. А зранку, коли повертатиметься, вона просто вийшла прогулятися по росі, що доволі часто траплялося до сніданку. Щодо всього іншого, єдина небезпека — що протягом ночі хтось може зайти до неї в кімнату. Та це малоймовірно — менше одного шансу на сотню.
Бетс ще не замикав. Він зачиняв будинок о десятій годині і відчиняв о сьомій ранку. Вона вислизнула тихо й непомітно. Світила половинка місяця, достатня, щоб у світі було трохи світла, але недостатня, щоб помітити постать у темно-сірому плащі. Вона швидко йшла парком, але не з трепетом, який передує таємному побаченню, а із злістю й викликом, що пекли її серце. З таким серцем не варто йти на любовну зустріч. Але ã la guerre![32]
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Коли вона підійшла до паркової хвіртки, то почула, як клацнула клямка. Він був там, у темряві лісу, і помітив її!
— Як добре, що ти рано, — він сказав з темряви. — Все гаразд?
— Без жодних труднощів.
Він тихо зачинив за нею хвіртку і спрямував на землю промінь світла, виявилося, що бліді квіти ще не закрилися на ніч. Вони пішли окремо, в мовчанні.
— Ви справді не поранилися сьогодні вранці тим кріслом? — запитала вона.
— Ні, ні!
— Ота пневмонія, як вона на вас вплинула?
— Та ніяк! Серце трохи ослабло і легені втратили пружність. Та це завжди так.
— І вам не можна перенапружуватися фізично?
— Не часто.
Вона брела далі в злому мовчанні.
— Ви ненавидите Кліфорда? — запитала нарешті.
— Ненавиджу? Ні! Надто багато я зустрічав таких, як він, щоб дратуватися ненавистю до нього. Я заздалегідь знаю, що такі, як він, мені байдужі, і край.
— Що значить такі, як він?
— Нє, ти ж знаєш краще за мене. Такі собі моложаві джентльмени, трохи схожі на жінок, і без яєць.
— Яких яєць?
— Чоловічих!
Вона обдумувала його слова.
— Але хіба ж у цьому справа? — запитала трохи збентежено.
— На дурня кажуть, що він не має мозку, на скнару — що він не має серця, на боягуза — що не має живота. Та коли чоловікові бракує того гарячого, дикого мужського шматка, кажуть — у нього немає яєць. Він ніби євнух кастрований.
Вона й це обдумала.
— І Кліфорд кастрований? — запитала вона.
— Кастрований і тому сварливий, як усі такі типи, коли наступаєш їм на мозоль.
— І ви думаєте, що ви не кастрований?
— Мабуть, не зовсім.
Нарешті вона здалеку запримітила жовте світло. І завмерла на місці.
— Там світло! — сказала вона.
— Я завжди залишаю в хаті світло, — сказав він.
Вона знову пішла поруч з ним, не торкаючись до нього і думаючи, чому взагалі вона йде з ним.
Він відчинив, вони зайшли, і він замкнув двері. Наче в тюрму, подумала вона! Коло червоного вогнища свистів чайник, на столі стояли чашки.
Вона сіла на дерев'яне крісло біля вогню. Після лісової прохолоди було тепло.
— Я скину туфлі, вони мокрі, — сказала вона.
Вона сиділа, поклавши ноги в панчохах на гарну сталеву решітку каміна. Він пішов до комірчини, приніс їжу — хліб, масло і консервований язик. Вона зігрілася, скинула плащ. Він повісив його на дверях.
— Що ти вип'єш — какао, чай чи каву? — запитав він.
— Мабуть, мені нічого не хочеться, — сказала вона, оглядаючи стіл. — Але ви поїжте.
— Нє, я цим не журюся. Просто погодую пса.
І, як завжди, спокійно, він почовгав цегляною підлогою і поклав собаці їсти в коричневу чашку. Спанієль стурбовано подивився на нього.
— Еге ж, це твоя вечеря, не тра на мене вилуплюватися, так наче я тебе не годую! — сказав він.
Він поставив чашку на підстилці, сам сів на стілець під стіною, щоб скинути черевики й краґи. А собака, замість того, щоб їсти, знову підійшла до нього, і сіла, стривожено заглядаючи йому в очі.
Він повільно розстібав краґи. Собака присунулася ближче.
— Що таке з тобою? Переживаєш, що тут є ще хтось, крім тебе? Ну й баба ти! Ану йди, жери свою вечерю.
Він поклав їй руку на голову, і собака притулилася до нього. Він повільно, ласкаво сіпнув за довге шовковисте вухо.