Він засміявся.
— «Благословен зв'язок, що зв'язує в любові братській», — сказав він.
— Звичайно! — сказала вона. — Навіть коли він маленький і м'який, я відчуваю, як прикипіло до нього моє серце. І яке гарне тут волоссячко! Зовсім, зовсім інше!
— Це не моє волосся, а Джона Томаса! — сказав він.
— Джон Томас! Джон Томас! — і вона швидко поцілувала м'який пеніс, який знову починав надиматися.
— Ай! — сказав чоловік і майже болісно витягнув тіло. — Корінь цього джентльмена у моїй душі! І часом я не знаю, що з ним робити. У нього власна воля, і йому важко вгодити. Однак я не дам його вбити.
— Не дивно, люди завжди його боялися! — сказала вона. — Він таки страшнуватий.
Трепет пройшов тілом чоловіка, і потік свідомості знову змінив свій напрямок, повернувши наниз. І він був безсилий, а пеніс м'якими хвилями наповнювався, напинався, піднімався, ставав твердим, стояв твердий і пихатий у своєму живому зрості. Спостерігаючи за ним, жінка так само ледь тліла.
— От! Бери його! Він — твій! — сказав чоловік.
І вона затремтіла, і її власний розум розтанув. Коли він зайшов у неї, її омили гострі м'які хвилі невимовної насолоди, почалася дивна мерехтлива вібрація, яка ширилася й ширилася, доки її остаточно не відкинуло геть з останнім сліпим спалахом завершення.
Він почув далекі гудки Стекс Ґейта, що означало сьому годину. Був ранок понеділка. Він зіщулився і, щоб не чути їх, затис її грудьми обидва вуха.
Вона ж навіть не чула гудків. Лежала абсолютно непорушна, її душа розчинилася до прозорості.
— Тобі пора вставати, правда? — пробурмотів він.
— Котра година? — почувся безбарвний голос.
— О сьомій сурмачі просурмили гріх.
— Думаю, мені пора.
Як завжди, вона опиралася зовнішньому примусу.
Він сів і тупо дивився у вікно.
— Ти мене справді любиш, правда? — запитала спокійно.
Він глянув на неї вниз.
— Ти знаш, що знаш. Нашо воно тобі? — він сказав тихо, дражливо.
— Я хочу, щоб ти тримав мене, не дозволяв мені піти, — сказала вона.
Його очі, здавалося, наповнювалися теплою, м'якою темрявою, в якій не було місця думці.
— Коли? Зараз?
— Ні, у своєму серці. Тоді я захочу вернутися і жити з тобою завжди, скоро.
Він сидів на ліжку, опустивши голову, нездатний думати.
— Ти цього хочеш? — запитала вона.
— Еге ж! — відповів він.
Тоді такими самими очима, затемненими іншим полум'ям свідомості, майже сонно, він глянув на неї.
— Не питай мене зара, — сказав він. — Дай мені час. Я люблю тебе. Я люблю тебе, коли лежу на тобі. Жінка — чудова штука, коли заходиш в неї глибоко, коли дійти до її утроби. Я люблю тебе, твої ноги, і твій стан, і твою жіночність. Я люблю твою ніжність. Я люблю тебе своїм тілом і своїм серцем. Та не питай мене зара. Не примушуй мене відповідати зара. Дай мені зупинитися, де я є, поки я можу. Потім все мене спитаєш. Тепер дай мені час, дай мені час!
І він ніжно поклав їй руку на пагорб Венери, на м'яке коричневе волоссячко, а сам сидів голий і непорушний на своєму ліжку, з лицем застиглим, майже як у Будди. Непорушний, у невидимому полум'ї іншої свідомості, він тримав на ній руку і чекав зміни.
Через якийсь час він дістав і натягнув сорочку, швидко вдягнувся в тиші, глянув на неї ще раз, а вона все ще лежала гола і ледь золотава, немовби над ліжком піднімалася Gloire de Dijon[34], і вийшов. Вона почула, як він відчинив унизу двері.
А сама ще лежала в задумі, в задумі. Дуже важко було піти, піти з цього дому. Він гукнув з-під сходів: «Пів на восьму!» Вона зітхнула і підвелася з ліжка. Гола маленька кімнатка! Зовсім порожня, тільки невисока тумбочка з шухлядами і невеличке ліжко. Однак дерев'яна підлога чисто вишурувана. А в кутку при слуховому вікні — полиця з якимись книжками, деякі з них бібліотечні. Придивилася. Тут стояли книжки про більшовицьку Росію, книжки про мандрівки, том про атоми й електрони, інший — про будову земної кори і причини землетрусів, тоді пара романів, далі три книжки про Індію. Отож він ще й читав попри все.
Через слухове вікно сонце падало їй на тіло. Вона побачила, як надворі бродила Флосі. Під кущами ліщини імлилися зелені й темно-зелені проліски. Стояв чистий ясний ранок, пурхали й радісно щебетали птахи. Якби тільки можна залишитися! Якби не було того іншого світу диму й заліза! Якби він міг стати її світом.