Бетті Фернандес. Спогади про чоловіків ніколи не спалахують в такому яскравому світлі, як образи жінок зринають у пам’яті. Бетті Фернандес. Теж іноземка. Лиш вимовиш її ім’я, а вона вже тут як тут: крокує паризькою вулицею, дуже погано бачить, короткозоро мружиться, нарешті впізнає вас і вітає легким помахом руки. Добридень, як справи? Вона вже давно померла. Напевне, років із тридцять тому. Я пам’ятаю її грацію, зараз уже пізно, щоб це забути, ніщо не може стерти цю досконалість — ані обставини, ні епоха, ні холоднеча. Ні голод, ні поразка Німеччини, ні повне викриття її злочину. А вона все крокує вулицею понад історією, понад подіями, хоч би які жахливі вони були. Її очі теж дуже ясні. Ношена рожева сукня, чорний капор, на вуличнім сонці геть запилюжений. Тендітна, висока, ніби намальована тушшю, як ґравюра. Люди зупиняються, зачаровані елеґантністю цієї іноземки, яка проходить, нікого не помічаючи. Суверенна. Зразу й не збагнеш, звідки вона йде. І мимохіть промовляєш до себе: тільки звідти, здалека, з інших країв. Тому вона й красива, дуже красива. Вона вбрана у старе європейське лахміття; рештки парчі, старомодні жіночі костюми, старі тюлі, залежаний у крамницях одяг, якісь старі обрізки «от кутюр», старі, побиті міллю лисячі комірці і горжетки, старе хутро видри — така от її краса, розтерзана, мерзлякувата, зі схлипуваннями, краса екзилю; нічого їй не пасує, все занадто велике, і це гарно, вона пливе, надто тендітна, все на ній теліпається, а проте це гарно. Така вже вона з голови до ніг: на ній кожна річ тут-таки безпомильно примножує її красу.
Бетті Фернандес теж влаштовувала прийоми, у неї був свій «день». Ми кілька разів ходили до неї. Одного разу в неї був Дріє ла Рошель[3]. Очевидно, гординя його страждала, тому, щоб не принижувати свого статусу, він говорив мало, говорив штучним голосом, важкими фразами, що здавалися перекладом. Здається, був також і Бразільяк, та я його не пам’ятаю, а жаль. Сартра не було ніколи. Бували поети з монпарнаської групи, але я нікого не запам’ятала, жодного імені. Німці не заходили. Про політику не говорили. Тільки про літературу. Рамон Фернандес розповідав про Бальзака. Його слухали аж до світанку. Він говорив зі знанням, майже недосяжним у наші дні, і лише дрібниці можна було підтвердити фактами. Він давав мало інформації, радше свої судження. Говорив про Бальзака, так, ніби зробив його з себе, ніби сам колись спробував улізти в шкіру Бальзака. Рамон Фернандес мав вишукані манери, навіть в ученості: він умів просто й доступно ділитися своїми знаннями, ніколи не давав відчути, що знання — це обов’язок чи тягар. Він був завжди щирим. Зустріч з ним на вулиці, у кав’ярні завжди була святом, він щиро радів з такої зустрічі, справді, і вітав вас, сяючи від задоволення. Добридень-як-справи? Вимовляв це на англійський манер, без коми, з веселим смішком, і поки звучав цей сміх, все здавалося жартом — і війна, і всі, пов’язані з нею, вимушені страждання, рух опору і колабораціонізм, голод і холод, мука й ганьба. І вона, Бетті Фернандес, вона говорила тільки про людей, яких зустрічала на вулиці, або про тих, з ким була знайома, про те, як їм ведеться, про товари у вітринах магазинів, які ще можна було придбати, про додаткові картки на молоко, на рибу, про те, як боротися з дефіцитом, холодом і постійним голодом, вона завжди була дуже практична, товариська і уважна, віддана і ніжна. Так, Фернандеси співпрацювали з німцями. А я через два роки після війни вступила в комуністичну партію. Тепер я розумію — це абсолютно рівноцінно. Все те саме — співчуття, крик про допомогу, та сама нездатність робити висновки, словом, той самий забобон — віра в те, що політика допоможе вирішити особисту проблему. Бетті Фернандес також бачила порожні вулиці часів німецької окупації, бачила Париж, сквери з квітучими катальпами, так само, як і та, інша жінка, Марі-Клод Карпанте. І в неї теж був свій день прийнять.