І Паула увесь час підглядає за кращим життям, яке могло б належати і їй, хоча створене не для неї.
А що Паула не варта того, щоб постійно нею займатись, і батько вечорами хоче тільки одного — спокою, а прибити він її не може, як би він не хотів, адже просто дуже натомився, щоб знову спалахнути, і що вбити її він теж не може, хоча дуже хоче, і оскільки йому, по суті, все по шарабану, і що Паула обіцяє все що завгодно, і обіцяє, що допомагатиме матері — вечорами прибирати в хліву, і що гроші є гроші, то Паулі дозволяють нарешті вчитися на кравчиню.
І відтоді Паула геть іншими очима дивиться на краще життя як на щось, чого, мабуть, удасться доп’ясти, хоча спочатку доведеться підсмикнути спідницю вище й затягти пояс тугіше.
У гіршому житті, отже, вступає Паула у роки свого навчання, а закінчаться вони — ужитті кращому. Залишається сподіватися, що вони не закінчаться раніше, ніж почнуться.
І будемо сподіватися, що краще життя не належить уже комусь іншому, кому не доводилося підсмикувати спідницю вище й затягувати пояс тугіше!
Що воно так блищить?
«Що то так блищить, мов стиглі каштани?» — каже собі Гайнц дорогою на роботу. Це блиск Бріґіттиного волосся, нещодавно підфарбованого. Потрібно тільки вчасно змити фарбу, щоб не зіпсувати волосся.
Гайнц вирішив було, що то блищать стиглі каштани, тепер він бачить, що блищить волосся Бріґітти. Він здивований тим, що доля відважила йому кия.
— Я кохаю тебе, — каже Бріґітта.
Її волосся блищить на сонці, наче стиглі каштани, ще й вилощені.
— Я так тебе кохаю. Від цього почуття не відкрутишся, це — кохання. Мені здається, начебто я знайома з тобою все життя, відколи під стіл пішки ходила. — Бріґітта дивиться на Гайнца знизу вгору.
І Гайнца відразу захоплює це почуття. Крім того, його охоплює бажання, про існування якого він уже чув од інших.
Це нове і водночас тривожне почуття.
Гайнц учиться на електрика. Якщо чогось учишся, то потім важиш більше, ніж спочатку. Крім того, ти значиш більше, ніж усі ті, хто нічого не вчився.
— З нами щось діється, — каже Бріґітта, — щось нове й тривожне, сильніше за все, що з нами діялося досі, навіть сильніше й тривожніше за той лихий випадок на фабриці, пам’ятаєш, торік, коли одна з робітниць втратила руку. Це — кохання. Я тепер точно знаю, що кохаю тебе, і тішуся, що я це знаю. Для мене не існує іншого чоловіка, крім тебе, Гайнцо, і ніколи не буде. А ти можеш собі уявити кого-небудь на твоєму місці?
Гайнц не може собі нікого уявити, і бажання його чимраз посилюється. «Ці губи мене буквально затягують», — думає Гайнц. Вони ваблять до себе, і вони щось обіцяють. Але що? Гайнц замислюється. Нарешті втямив: хіть.
— Я так тебе кохаю, — говорить Бріґітта, і волосся її блищить, немов стиглі каштани на сонці. — Що? Я кохаю тебе так сильно, що мені від цього боляче, я відчуваю душевний біль у моїй душі й фізичний біль у моєму тілі. Я хочу, щоб ти завжди був поруч зі мною, ніколи не залишав мене. Після весілля я хочу увесь час бути вдома й з головою поринути в турботи про тебе й нашу дитину.
Що значить моя робота на фабриці у порівнянні з цим почуттям кохання? Ніщо! Вона зникне, і залишиться тільки почуття кохання до тебе.
Гайнц збирається купити собі модні штани.
Тепер, коли його кохають, модні штани важать ще більше, ніж досі. На жаль, усю учнівську зарплату в останній рік він спускає на дискотеки у вихідні. І там панує хіть, але там вона значно слабша, ніж тут, із Бріґіттою, де хіть утілюється в дійсність.
— Я не можу без тебе, — говорить Бріґітта. Її волосся блищить на сонці, як спілі каштани; кохання — це таке почуття, коли один не може без іншого. — Я не можу без тебе, — говорить Бріґітта, — і я не ходитиму більше на фабрику, адже без фабрики я цілком можу обійтись. Я не можу без тебе, мені треба, щоб ти був поруч. Я кохаю тебе й не можу без тебе жити.
«Сподіваюся, вона кохає мене не тільки душею, але й тілом», — міркує Гайнц. Чоловік мусить брати все, що дістане. У нього має бути чудовий будинок, на який перше треба зібрати грошей, у нього повинні бути й діти, однак спочатку йому слід пожити собі на втіху. Робота — це не все, а от кохання — все.
— Чи кохаєш ти мене й тілом? — питає Гайнц.
— Так, Гайнцо, кохаю, — говорить Бріґітта. Її волосся блищить на сонці, наче стиглі каштани. — Кохання зненацька прийшло до нас, Гайнцо, звалилося на нас як грім серед ясного неба, хто б міг подумати? Ти піклуватимешся про мене, ти винагородиш мене за моє кохання, еге ж, Гайнцо? Я ж кохаю тебе усією душею.