Дівчинка спалахнула, мов свічка. А Вітя… він так злякався, що не міг поворухнутися, тільки дивився, все дивився і дивився, коли поруч, варто було лише відімкнуть ворота, блакитною плямою ніжилась вода в басейні. Дівчинку не врятували, ні гроші, ні зв’язки не допомогли. Померла в опіковому центрі, а Горицвіти зам’яли справу, виїхали з міста й лишили сина сам на сам з усім, що він накоїв і чого не встиг зробити.
– То він… він став топити дівчаток, щоб… Але чому зараз?
Жінка обхопила голову й заплющила очі:
– Винна я.
– Як?
– Просто… помираю… вагітність й хімія… Я обрала доню. Розумієте? Дитину. Він не зміг. І то була крапка – для нас двох, а виявилось…
Осінь ходила за вікном туди-сюди, а жінка, здавалось, зменшувалась на очах, немов звільнила зі словами душу, і тепер та виходила із тіла, разом із життям.
– Вам погано? Дихайте. Господи! Лікаря! Допоможіть!!!
Дитяче ліжечко хитнулось, й плач умить заповнив все довкола. Жінка задихалась, але з останніх сил, зсохлими вустами шепотіла:
– Т… и… х… ше… ш… ш… ш…
Анатолій кинувся до дверей, мати ж все тягнула руки до дитини:
– Д… о… н… ю…
У коридорі забігали люди в білому, а він й сам не збагнув, як вхопив дитину… теплу-теплу, мов згусток сонця.
– До…
Підніс й притулив до блідої материнської долоні рожеву щічку. Заспокоїлась.
Жінку оточили білим колом, щось кололи, кудись везли, вона ж до останньої миті не відривала погляду… дивилась… вбирала… й раптом посміхнулась – самими кутиками вуст, немов побачила нарешті щось таке, від чого й помирати було не страшно. Двері зачинились. Він так і лишився – стояти… з дитиною в руках… із сонцем… із Оксанкою… вже своєю.
Епілог
Той самий парк, тільки вже мудріший на тридцять з гаком літ і зим, ховав в собі ту саму спеку, озеро, латаття. В ньому грались діти, бігало навколо дуба, висолопивши язика, щеня, а на лавах дрімали, схиливши сиві голови, всезнаючі старенькі. Йшло життя. Чоловік і жінка несли букетик польових ромашок – далі й далі, доки не дійшли до невеличкої каплиці, що злітала в небо – біло-біло, легко й майже невагомо, а потім падала углиб – вже відображенням води. Жінка простягнула квіти:
– Як же тут красиво… Нашій Оксанці сподобалось би обов’язково.
– Іринко, я це знаю. Для неї ж будував.
Довгі пальці ніжно торкнулися чоловічого обличчя, а він поцілував павутинку зморшок навколо очей – блакитних. Обоє озирнулись до води й прошепотіли:
– З днем народження, хороша наша. З днем народження…
У кишені обізвався телефон.
– Тату! Мамо! Мені вдалося! Чуєте? Вдалося! Хлопчик тепер житиме зі здоровим серцем!
Десь поруч у слухавку радісно кричали:
– Оксано Анатоліївно, ви не хірург, ви – янгол! Чарівниця!!!
– Та годі. Мамо, татку, скоро буду. Обіймаю. І спробуйте лише відмовитись. Ми всі утрьох летимо до океану! Рятуватися від спеки.
Перезирнулись:
– Навіщо так далеко? Порятунок всюди, де любов.