Я дивилася, як Пірс кидає камінці в море — де це було? — десь коло Валенсії. Такий прекрасний, як молодий бог, із золотистою засмагою, чорнявий. У плавках. А Мінні сказала (адже вона лежала біля мене):
— От добре було б, коли б Пірс був німий.
А тоді:
— А ти пішла б до нього в ліжко?
Я відповіла:
— Ні.
А потім:
— Не знаю.
Пірс підійшов і поцікавився, що це ми так хіхікаємо.
— А мені Нанда секрет розповіла, — сказала Мінні. — Про тебе.
Пірс якось слабенько пожартував і пішов із Пітером до машини по їжу.
— Який же секрет? — спитала я.
— Тіло перемагає розум, — сказала Мінні.
— Розумна Кармен Ґрей знає природу речей.
— Я відчула, що ти скажеш саме це, — промовила вона.
Вона малювала на піску, а я лежала на животі й дивилася. Вона продовжила:
— Я маю на увазі, що коли він такий неймовірний красень, то можна й забути, що він дурень. Можна подумати: от вийду за нього заміж, навчу його… Правда ж? Але й розумієш, що він же не навчиться. Або для забави будеш із ним спати, а тоді настане день, коли зрозумієш, що закохана в його тіло, жити без нього не можеш, і залишишся назовсім із його противною душею.
І додала:
— Це тебе не лякає?
— Не більше, ніж багато що.
— Я не жартую. Якщо ти вийдеш за нього заміж, я більше з тобою не розмовлятиму.
І вона не жартувала. Вона швидко глянула на мене своїми сірими очима, як кинджалом уколола. Я встала, поцілувала її і пішла назустріч хлопцям. А Мінні й далі сиділа там, дивлячись у пісок.
Ми обидві вміємо й можемо докопуватися до суті, такі вже вдалися. Завжди, коли вона мені казала, як поводитись, я дослухалася до її слів. Власне, так воно і є з тим, кого відчуваєш принаймні рівним собі, тим, хто бачить углиб так само гарно, як ти. А те, що пов’язане з тілом, завжди відходило на другий план. І я завжди в глибині душі гадала, що Кармен ніколи не вийде заміж. Це дуже складно з усталеними уявленнями про світ.
А тепер я думаю про Дж. П. і порівнюю його з Пірсом. І Пірс не має жодних переваг. Лише золотаве тіло, яке кидає камінці в море.
Я йому сьогодні влаштувала!
Стала кидатися речами нагорі. Спочатку подушками, потім тарілками. Мені так хотілося їх побити.
Але я справді була жахлива. Як розбещена дитина. Йому довелося важко. Він такий слабкий. Він би мав дати мені ляпаса.
Він таки мене спіймав, утримав від розбивання чергової нещасної тарілочки. Ми так рідко торкаємось одне одного. Не люблю цього. Це як крижана вода.
Я прочитала йому цілу лекцію. Розповіла про нього, про те, що йому робити в житті. Але він не слухає. Він любить, коли я розмовляю про нього. Але йому байдуже, що я кажу.
Більше не писатиму. Зараз читаю «Почуття і чутливість»[31] і хочу дізнатися, що ж буде з Маріанною. Маріанна — це я, Елеонора — це та людина, якою мені треба бути.
Що, коли він потрапить в аварію? Якщо з ним станеться удар? Та що завгодно?
Я помираю.
Я не можу звідси вибратися. Усім, що я зробила позавчора, я це собі довела.
День. Не обідала.
Іще спроба до втечі. Усе було настільки близько, що практично безпрограшно. Але — ні. Він просто диявол.
Спробувала симулювати апендицит. Мені це спало на думку кілька тижнів тому. Завжди думала, що це вже крайній варіант. Який не можна змарнувати, погано підготувавшись. Про це не писала на той випадок, якщо він знайде щоденник.
Я втерла тальк в обличчя. Тоді, коли він вранці постукав у двері, я разом ковтнула всю сіль і воду, яку спеціально для цього заготувала, натисла на корінь язика — і все вийшло вчасно, він зайшов і побачив, що мене нудить. Я грала як могла. Лежала на ліжку, волосся злиплося, трималася за живіт. У піжамі й халаті. Стогнала помалу, ніби я страшенно мужня й терпляча. А він стояв і все питав: «Що з тобою, що з тобою?» І в нас була якась така відчайдушна уривчаста розмова, Калібан намагався відмовитися від того, щоб везти мене в лікарню, а я казала, що він повинен це зробити. І раптом він здався. Він пробурмотів щось на зразок «Це кінець» і вибіг з кімнати.
Я почула звук залізних дверей (я просто лежала і дивилася в стіну), але засуви не замикалися. Тоді зовнішні двері. І стало тихо. Було так дивно. Так раптово, так повністю. Спрацювало. Я натягла шкарпетки й черевики і підбігла до залізних дверей. Вони були прочинені на дюйм чи два — незамкнені. Я подумала, що, мабуть, це пастка. Тож я продовжувала грати, прочинила двері, тихо його покликала і нетвердо побрела підвалом і сходами. Я бачила світло, він не зачинив і ті двері теж. У мене в голові проскочило, що більше він нічого й не зробить, ні до якого лікаря мене не повезе. Він, певне, втік. Цілком зламаний. Але тоді б він сів у машину. І я почула б двигун. Але його чути не було. Треба зачекати кілька хвилин, я мала це знати, але не могла стерпіти чекання. Я відчинила двері і побігла нагору. І він був там. Одразу. У денному світлі.
Чекав.
Зображувати хворобу я не могла. Я ж узулася. У нього було щось у руці (молоток?), оці широко розплющені очі: я була певна, що він на мене кинеться. На якусь мить ми отак завмерли, ніхто з нас не знав, що робити. Тоді я розвернулася й побігла назад. Не знаю чому, я не встигла замислитися. Він побіг за мною, але зупинився, коли побачив, що я заскочила назад (я інстинктивно відчувала, що так і буде — там для мене було єдине безпечне місце). Я почула, як він підійшов і засуви замкнулися.
Я розуміла, що вчинила правильно. Це врятувало мені життя. Якби я закричала і спробувала побігти, він би міг мене вбити. Бувають такі моменти, коли він, як одержимий, не володіє собою.
Його хитрість.
(Північ.) Він приніс мені вечеряти. Нічого не казав. Від обідньої пори я малювала комікси про нього: «Жахлива історія про безкривдного хлопчика». Абсурдні. Але мені треба було якось опанувати власну реальність і свій жах. На першій картинці — милий маленький клерк, а на останній — слиняве страховисько з фільму жахів.
Коли він збирався йти, я йому їх показала. Він не сміявся, але все уважно подивився.
— Ну так, це природно, — сказав він. Маючи на увазі природність того, що я з нього так збиткуюся.
Я — один з екземплярів його колекції. Він ненавидить мене саме тоді, коли я намагаюся вилетіти з ряду, в якому він мене розташував. Від мене вимагається, щоб я була мертва, наколота на шпильку, завжди однакова, завжди красива. Він розуміє, що частина моєї краси — в тому, що я жива, але я йому потрібна мертва. Жива, але мертва. Сьогодні я особливо сильно це відчула. Те, що я жива, змінююся, маю свою власну душу, свої настрої, для нього — велика прикрість.
Він міцний, нерухомий, зі сталевою волею. Одного дня він мені показав пляшку, яку назвав морилкою. Ось у такій і я. Б’юся в стінки. Адже скло прозоре, і тому мені здається, що можу втекти. Сподіваюся. Але це все омана.
Товста скляна стіна зусібіч.
Як тягнуться дні! Сьогодні. Нестерпно довгий день.
Єдина моя втіха — малюнок Дж. П. Він подобається мені дедалі більше. Тільки мені. То єдина жива, унікальна, творча річ тут. Саме на цей малюнок я дивлюся, щойно прокидаюся, саме його бачу перед тим, як лягати спати. Стою перед ним, дивлюся на нього. Бачу кожну лінію. Одна її ступня йому не вдалася. У всій композиції дещо бракує рівноваги, наче десь нема якоїсь дрібнички. Але малюнок живий.
Після вечері (ми повернулися до нормального життя) Калібан вручив мені «Ловця у житі» і сказав: «Я це прочитав». За його тоном я зрозуміла, що він мав на увазі: «…і я про це невисокої думки».
Я не хочу спати, то запишу діалогом.