Звичайно, Дж. П. прожив таке життя і має про нього такі уявлення, від яких містер Найтлі перевернувся б у труні. Але містер Найтлі ніколи не міг повестися лицемірно, фальшиво. Бо не зносив акторства, егоїзму, снобізму.
І в них однакове ім’я, яке мені ну зовсім не подобається. Джордж. Може, в цьому є якась мораль.
Я не їла нічого п’ять днів. Трохи пила воду. Він носить мені їжу, але я не взяла ані крихти.
Завтра почну їсти знову.
Близько півгодини тому я встала і відчула, що ось-ось зомлію. Довелося сісти. Досі я не почувалася хворою. Просто поболював живіт і відчувалася слабкість. Але це вже було дещо інше. Попередження.
Я за нього помирати не збираюся.
Я не потребувала їжі. Я була сита по горло ненавистю до нього і його потворності.
Його злого боягузтва.
Його егоїзму.
Його калібанства.
Весь цей час мені не хотілося писати. Іноді бажання виникало, а потім сходило нанівець. Це щось таке, як змиритися. Щойно я запишу щось, як відчуваю, що вже не так гостро його переживаю. Але тепер вважаю, що це варто записати. Відзначити в записі. Він зробив зі мною це.
Приниження.
Та крихта дружби, людяності, доброти, яка була між нами, — її більше немає.
Відтепер ми вороги. Взаємні. Він казав таке, з чого я бачу, що й він теж мене ненавидить.
Він обурюється через моє існування. Саме так.
Він іще не до кінця це розуміє, бо поки що намагається бути зі мною чемним. Але він значно ближчий до того розуміння, ніж раніше. Невдовзі настане день, коли він отямиться і скаже собі: «Я її ненавиджу!»
Огида.
Коли я отямилася від наркозу, я лежала в ліжку. На мені була лише білизна, решту він, напевне, з мене зняв.
Того вечора я вперше по-справжньому розлютилася. Божеволіла від огиди. Його потворні руки жадібно торкалися мене. Стягували з мене панчохи. Яка мерзота.
Потім я подумала про те, що він міг зробити. І не зробив. Вирішила не скандалити.
Але мовчати.
Коли на когось кричать, значить, контакт іще є.
Відтоді я подумала про дві речі.
По-перше: він такий дивак, що міг роздягнути мене не подумавши, відповідно до якогось божевільного уявлення про те, як «правильно». Може, він гадав, що я не можу лежати в ліжку вдягнена.
А по-друге, то було ніби попередження. Про все, що він міг зробити, але не зробив. Його лицарство. І я з цим погоджуюся. Мені пощастило.
Але мені навіть страшно, що він нічого не зробив. Що він таке?
Тепер між нами незглибима прірва. Міст через неї не перекинути.
Він тепер каже, що відпустить мене ще за чотири тижні. Аби сказати. Я йому не вірю. То я його попередила, що готова його вбити. І вбила б. Не стала б замислюватися.
Я зрозуміла, яка я раніше була нерозумна. Зрозуміла свою сліпоту.
Я продалася Калібанові, як повія. Тобто я дозволяла витрачати на мене гроші, і хоча я говорила собі, що це справедливо, але ж це не так. Бо я від цього відчувала якусь непевну вдячність, поводилася з ним добре. Навіть дражнитися було добротою, і насміхатися, навіть плювати на нього. Навіть те, що я йому перебила стільки речей. Бо я звертала на нього увагу. А мала я бути з ним така, як буду тепер, — крижана.
Заморозити його на смерть.
Він абсолютно гірший за мене в усьому. Єдина його вищість наді мною — це те, що він може мене тут тримати. Оце його єдина влада. Він не може ні поводитися, ні думати, ні говорити краще, ніж я, — і близько не може так, як я, — тож він насів на мене, як той Морський Старець, доки я його не спроможуся з себе скинути.
Доведеться це робити силою.
Сидячи тут, я думала про Бога. Відчуваю, що більше я в Бога не вірю. Річ не лише в мені, я думаю про мільйони людей, які, напевне, отак жили під час війни. Про Анну Франк.[33] І ще раніше. Тепер я відчуваю: я знаю, що Бог не втрутиться. Він дозволяє нам страждати. Молячи про свободу, відчуваєш полегшення просто тому, що молишся, або тому, що врешті стається щось таке, що тебе звільняє. А Богові не чути. У ньому немає людського: почути, побачити, допомогти. Тобто, може, Бог і створив світ із його фундаментальними законами матерії та еволюції. Але до окремих людей Йому байдуже. Він улаштував так, що комусь радісно, комусь сумно, комусь щастить, комусь ні. А кому як, він не знає і знати не хоче. То його насправді й немає.
Оці останні кілька днів я почувалася безбожною. Я відчула себе чистішою, менш плутаною, більш видющою. Я й зараз вірю в те, що якийсь Бог є. Але він такий далекий, холодний, математичний. Я бачу, що ми маємо жити так, ніби Бога не існує. Молитва, поклоніння, спів псалмів — це все нікому не потрібні дурниці.
Намагаюся пояснити, чому я порушую свій принцип не чинити насильства. Це залишається моїм принципом, але інколи принципи треба порушувати, щоб вижити. Непевна віра у свою зірку, в милість Провидіння чи Бога не допоможе. Треба діяти і воювати за себе.
Небеса абсолютно порожні. Прекрасні, чисті й порожні.
Не може ж архітектор і будівничий жити в усіх будинках, які він побудував! Це ж очевидна річ, вона дивиться просто тобі в лице. Бог, напевне, є, але він не може нічого про нас знати.
(Той самий вечір.) Я весь день кепсько з ним поводилася. Він кілька разів починав говорити, а я затикала йому рот. Чи принести мені що-небудь? Я сказала: «Я нічого не хочу, я твоя полонена. Якщо ти мене годуватимеш, я їстиму і буду жива. Тепер наші стосунки — суто стосунки в’язня і сторожа. Тепер прошу дати мені спокій».
Добре, що в мене є що читати. Він і далі носить мені цигарки (а припинить — то не проситиму) і їжу. Більше я нічого від нього не хочу.
Він — не людина, він порожнє місце в масці людини.
Намагаюся зробити так, щоб він прокляв той день, коли вперше задивився на мене. Він приніс мені на обід смажені боби. Я читала в ліжку. Він трохи постояв, а тоді зібрався йти. Я стрибнула до столу, схопила тарілку і кинула все в нього. Я не люблю смажених бобів, він це знає, мабуть, йому ліньки було зробити щось інше. Я не гнівалася, просто вдала гнів. Він там стояв у маленьких жирних оранжевих цяточках соусу — на його бездоганно чистій одежі, — і вигляд у нього був наполоханий. «Я не буду обідати!» — гаркнула я на нього. І він утік.
Удень я поїла шоколаду. До вечора він не з’явився. Приніс ікру, копчену лососину і холодну курку (він десь купує готове) — усе, що, як він знає, я люблю, — і ще з десяток страв, які він теж знає, що я люблю, хитра тварина. Хитрість не в тому, що він їх купує, а в тому, що змушує мене бути вдячною (я йому й не сказала, що вдячна, але не хамила), що дає оце все з таким скромним виглядом, мовляв, будь ласка, не дякуй, я на це заслужив. Коли він накривав стіл до вечері, я ледь стримувалася, щоб не хіхікати. Жах. Мені хотілося впасти на ліжко й закричати. А він такий вірний собі. А я в настільки замкненому просторі.
Тут, унизу, в мене так стрімко змінюється настрій. Одну годину я рішуче налаштована робити одне, а другу годину — вже інше.
І нічого не вдієш. Я не створена для ненависті. Таке враження, що в мені щодня виробляється певна кількість доброї волі і доброти і вони шукають вихід. Якщо їх стримувати, то вибухнуть.
Я не поводилася з ним по-доброму, не хочу з ним по-доброму, не буду з ним по-доброму. Але в мені точиться боротьба за те, щоб не бути з ним нейтральною (приміром, такі дрібниці, як «було смачно»). І я старалася, нічого не казала. Коли він питав: «Чи це все?» (ну просто як дворецький), я відповідала: «Так, можеш іти», — і відверталася від нього. Мабуть, він би був вражений, коли б побачив моє обличчя. Я посміхалася, а щойно він замикав двері, то вибухала реготом. Істерично.
33
Анна Франк — єврейська дівчинка-підліток із Нідерландів. У своєму, тепер всесвітньо відомому, щоденнику описала, як її сім’я та їхні знайомі переховувалися від фашистів з допомогою друзів-голландців. На жаль, їхній сховок було розкрито, усі його мешканці потрапили до концтаборів. Пережив війну тільки батько Анни, який і зберіг, а згодом видав щоденник дочки.