О Господи.
Я зробила жахливе.
Мушу це записати. Ось як було.
Це настільки дивно. Що я це зробила. Що сталося те, що сталося. Що він лишився як був. Що я лишилася як була. Усе лишилося як було.
Навіть гірше, ніж раніше.
Я прийняла рішення сьогодні вранці. Розуміла, що треба зробити щось надзвичайне. Влаштувати струс і собі, і йому.
Домовилася про ванну. Весь день гарно з ним поводилася.
Причепурилася після ванни. Парфуми «Міцуко» — цілий океан. Стояла біля каміна так, щоб він бачив мої босі ноги. Я нервувалася. Я не знала, чи в мене вийде. Ще й зі зв’язаними руками. Але я швидко випила три чарки хересу.
Заплющила очі і взялася до справи.
Посадила його і сіла йому на коліна. Він був такий затиснутий, такий переляканий, що я мала продовжувати. Якби він учепився в мене, я, може, зупинилася б. Я дозволила халату розгорнутись, а він так і сидів зі мною на колінах. Наче ми ніколи не бачились, а це якась дурна гра на вечірці. Два незнайомці, які не дуже й подобаються одне одному, в гостях у когось.
У цьому було щось цікаве, хоч і гидкувато-збоченське. Жінка в мені намагалася знайти чоловіка в ньому. При цьому було й незбагненне відчуття, що він не знає, що робити. Що він абсолютно незайманий. Як у тому лімерику: «Одна літня пані з Італії ченця обіймала за талію…» Мабуть, я була п’яна.
Мені довелося змусити його поцілувати мене. Він слабенько спробував показати, що боїться втратити розум. Я сказала, мовляв, то й нехай. І знову його поцілувала. Він тоді все ж поцілував мене у відповідь, наче хотів з усієї сили втиснути свій нещасний тонкий, стиснутий рот мені в голову. Але рот у нього був приємний. Пахнув він чистотою, і я заплющила очі. Усе було не так уже й погано.
І тут раптом він побіг до вікна і не хотів повертатися. Він хотів утекти, але не міг, то стояв біля свого столу боком до мене, а я, напівроздягнена, стала навколішки біля вогню і розпустила волосся, так, щоб усе було очевидно. Урешті мені довелося підійти до нього і підвести його до каміна. Зробила так, щоб він розв’язав мені руки, він був наче під гіпнозом, а тоді роздягла його і роздяглася сама.
Я казала: «Не нервуйся, я цього хочу. Просто поводься природно». Але він не міг, не міг так. Зі свого боку я зробила все, що могла.
Але не сталося нічого. Він не відтанув. Один раз мене міцно обійняв. Але це не було природно. Він відчайдушно зображував, як, на його думку, мало бути. Вийшло жалюгідно непереконливо.
Він не може.
У ньому немає чоловіка.
Я встала — ми лежали на дивані, — стала біля нього навколішки і спробувала його заспокоїти. Лагідно, по-материнськи. Ми вдяглися.
І поступово все вийшло на поверхню. Правда про нього. А потім і його справжнє «я».
Психіатр сказав йому, що він не зможе це робити.
Він розповів, що уявляв, як ми разом лежимо в ліжку. Просто лежимо. І все. Я запропонувала так і зробити. Він відмовився. Там, на дні його «я», поряд із оцим звірством, незадоволеністю є і величезна цнотливість. Вона керує ним. Він мусить її захищати.
Він сказав, що любить мене, навіть після цього.
Я висловила свою думку:
— Ти любиш не мене, а своє кохання. Це вже не любов, а егоїзм. Ти ж думаєш не про мене, а про свої почуття до мене.
— Я не знаю, як це, — озвався він.
І тут я припустилася помилки. Я відчула, що моя жертва була марною, відчула, що маю переконати його оцінити мій учинок, відпустити мене, — і спробувала йому про це сказати. І тут вилізло його істинне «я».
Він озвірів. Не відповів мені.
Ми стали далі одне від одного, ніж будь-коли. Я сказала, що мені його шкода, а він розкричався на мене. Це був жах. Я плакала.
Ця жахлива холодність, нелюдськість.
Лишаюся його в’язнем. Лишаюся в нього. І далі.
І нарешті розумію, що він саме такий.
Його неможливо зрозуміти. Що він таке? Чого він хоче? Чому я тут, якщо він цього не може?
Вийшло так, ніби я розвела серед пітьми багаття, щоб нас зігріти. Зігріти не зігріла, але побачила його істинне обличчя при вогні.
Останнє, що я сказала:
— Ми не можемо більше бути далекі одне від одного. Ми бачили одне одного оголеними.
Але ми далекі.
Тепер я почуваюся краще.
Рада, що не сталося нічого гіршого. Іти на такий ризик було божевіллям.
Вижити — вже достатньо.
Він спустився, я погуляла підвалом, усе було абсолютно просто. Він на мене злий. Ще ніколи такий злий не був. Це вже не дрібна образа. Це глибокий, давно стримуваний гнів.
Це мене до сказу доводить. Ніхто не розуміє, скільки сил я вклала у вчорашній день. Віддати, ризикнути, зрозуміти. Піти проти всіх природних інстинктів.
Це він. І ця його дивна чоловіча ситуація. Тепер я вже не добренька. Якщо не давати, вони ображаються, а якщо дати, то ненавидять. Розумний чоловік мав би зневажати себе за таку поведінку. За цю нелогічність.
Незадоволені чоловіки, жінки з душевними ранами.
Звичайно, я дізналася його таємницю. Його це бісить.
Я довго про це думала.
Напевне, він завжди знав, що нічого зі мною не зробить. Але всі ці розмови, що він мене кохає. Щось же вони означали.
Схоже, річ ось у чому. Нормального задоволення він від мене отримати не здатний. Його задоволення — тримати мене в полоні. Думаючи про інших чоловіків, які б йому заздрили, коли б знали. Володіти мною — як річчю.
Тож поводитися з ним лагідно — безглуздо. Хочу бути настільки неприємною, щоб володіння мною його нічим не радувало. Знов оголошу голодування. Ніяких справ із ним не матиму.
Химерні думки.
Що це перший у моєму житті оригінальний вчинок. Такий, на який навряд чи зважився б хтось інший. Я набралася рішучості, коли ми були оголені. Я тепер знаю, що таке рішучість.
Останні краплі «Ледімонту» з мене вичавлено.
Пам’ятаю, як сиділа за кермом машини Пірса біля Каркассона. Усі хотіли, щоб я зупинилась. А я хотіла їхати 80 миль на годину. І тиснула на газ, доки набрала цієї швидкості. Усі перелякалися. Я теж.
Але я довела, що можу це.
(Надвечір.) Знову від самого обіду читаю «Бурю». Зовсім не те саме, але сталося те, що сталося. Той жаль, який Шекспір відчуває до свого Калібана, я (на споді ненависті й огиди) відчуваю до свого Калібана. Недолюдки.
«Він і слівця по-доброму не скаже».
«На тебе діє лиш батіг, не ласка».
«ПРОСПЕРО:…А я до тебе ставився по-людськи,
В своїй печері прихистив, докіль ти
Не зазіхнув на честь дочки моєї.
КАЛІБАН. Ха-ха! Ха-ха! Шкода, не пощастило -
Завадили, а то б я заселив
Цей острів Калібанами…»[35]
Просперо зневажає його. Знає, що поводитися по-доброму з ним ні до чого.
Стефано і Тринкуло — ті, які виграли на тоталізаторі. Виграли вино і гроші.
Дія III, сцена 2. «І хочеться, прокинувшись, ще спати…» Бідолашний Калібан. Але річ у тому, що він так і не виграв нічого.
«О, я зроблю це і надалі буду
Обачніший».
«Який чудесний світ новий оцей…»
Який потворний світ новий оцей.
Він просто пішов. Я сказала, що оголошую голодування, якщо він не переведе мене нагору. Свіже повітря і денне світло щодня. Він ухилявся від відповіді. Був потворний. Саркастичний. Сказав, дослівно, що я «забуваю, хто тут господар».
Він змінився. Я тепер його боюся.
Я дала йому час подумати до ранку.
Я переселюся нагору. Він хоче переобладнати кімнату. Каже, що це триватиме тиждень. Я погодилась, але якщо це чергова відмовка…