власних сумнівів чи побажань з цього приводу я наважилася далеко не відразу. Знаючи своїх батьків, я добре розуміла, що переконати їх буде нелегко.“Якщо ти хочеш досягти успіху в житті, припиняй читати нікому не потрібну художню літературу. Треба жити в реальному, а не придуманому світі. Краще піди допоможи мамі на кухні” – радив мені батько, застаючи за читанням.Розуміючи, що армійське правила № 1, що командир завжди має рацію, і № 2: якщо командир випадково не має рації, треба звертатися до пункту № 1, розповсюджується і на батьків, я рідко сперечалася, і вдавалася до дієвіших методів захисту, демонструючи батькам власноручно складені плани позакласного читання такого обсягу, який приємно вразив би нашу вчительку української, якби вона випадково про це довідалася.Моєю давньою і потаємною мрією було навчання на філологічному факультеті університету. Давньою, бо з“явилася вона ще тоді, коли дискусій на тему мого професійного майбутнього у нас в сім“ї не велося, як не велося і взагалі майже ніяких дискусій. Всі функції були чітко розподілені: функцією батьків було вирішувати і вважати за потрібне, моєю – виконувати те, що вони вирішили чи вважали за потрібне. А всім, з чим я погоджувалася чи не погоджувалася, я могла поділитися із плюшевим ведмедиком Панасом, який в ті благословенні часи виконував роль мого домашнього психоаналітика.А бути не потаємною ця мрія не могла, бо ж зрозуміло, що діти батьків-інженерів повинні здобувати собі порядні професії, а не мріяти про всілякі дурниці.“Філолог – це не професія. Витрачати п`ять років на те, щоб вивчити рідну мову може хіба що повний ідіот” – вважав мій батько, а батько, як відомо з обидвох основних армійських правил, завжди має рацію.Протягом дуже довгого періоду існування моєї потаємної мрії я не знала, яку саме філологію обрати. Мені пощастило належати до останніх жертв радянсько-кубинської дружби і вивчати на честь останньої іспанську мову в школі у якості зарубіжної. Незважаючи на нашу систему освіти і завдяки своєму близькому знайомству із донькою нашої «іспанки», а також завдяки її дитинству, проведеному в Аргентині, мені вдалося оволодіти мовою в достатньому обсязі, щоб зрозуміти, що вона мені подобається, як подобається і процес вивчення іноземних мов взагалі. Але з огляду на далеку перспективу робити викладання іспанької мови своєю основною професією у Львові, ще й у період інтесивного розвалу всього радянського, із любов`ю до Фіделя включно, навряд чи буде дуже розумно.Альтернативою міг стати факультет слов“янських мов, але він, як і українська філологія, у ті маловиїздні часи був, на думку знайомих моїх батьків, ще недостатньо престижним. Про філологію російську, ясна річ, не могло бути й мови.В тому, що батьки навіть чути не захочуть про жоден з цих варіантів, сумніватися не доводилося. Але на той момент, коли от-от мала відбутися видача омріяного атестату про середню освіту, а незабаром після неї – і вирішальна розмова-дискусія з батьками, під час якої власну мрію (невідомо, яку саме) доведеться оприлюднити, мрії батьків про доньку-програміста розбити і спробувати незважаючи ні на що добитися здійснення власних планів, і сталося непередбачене зіткнення мого батька зі мною у супроводі хлопця з «Metalic»-ою, хайером і привітною посмішкою на обличчі. Я думаю, посмішка ця була би не такою привітною, або принаймні не такою викличною, якби мій супутник знав, що мій батько мріє про зятя з вищою освітою, якою дилемою став у нашій сім`ї вибір моєї майбутньої професії, чи про те, як строго виховуються дівчата з порядних сімей. Але нажаль (чи на щастя) мій супутник не зовсім знав, як я підозрюю, навіть що означає слово «факультет», вже не кажучи про все решта. І це допомоголо йому зберегти душевний спокій, чого аж ніяк не можна було сказати про мене.«Хороший вчитель починає кожну нову тему з таблички множення», – часто повторювала наша математичка і намагалася бути послідовною у виконанні цього. Можливо, тому пояснити нову тему вона ніколи не встигала.Але історія наших з Вітею стосунків починалася зовсім не з таблички множення. Вона починалася із листів.Душевна травма, пережита мною під час спроби освідчитися Толі, не стала для мене перешкодою спробувати провести такий експеримент ще раз. Одна із моїх однокласниць, почуття якої до Майкла Джексона на той час саме втратили свою актуальність, запитала, чи не хотіла б я “придумати якусь кайфову розвагу”. Не довго думаючи, я запропонувала їй написати комусь анонімного листа і спробувати зав’язати листування, спостерігаючи за реакцією людини, до якої пишеш.Ідея однокласниці сподобалося, і цього разу “жертвою” було обрано мого сусіда Вітю, того самого хлопця з хаєром, шкірянкою і «Metalic»-ою на футболці. Ми знайшли недалеко від школи потаємний сховок, старанно розробили опис до нього, і навіть намалювали план у масштабі 1:10 аби новий „Містер У» нічого не переплутав, і відіслали першого листа з шестирічною сусідською дівчинкою, яка була потай закохана в хлопця з довгим волоссям і обвішаною залізом курткою.Час, що минув до моменту одержання відповіді, ми просиділи на моєму балконі, звідки було добре видно вікна нашого обранця, сподіваючись, що після прочитання листа він визирне на вулицю, вийде на балкон, піде перейтися в очікуванні натхнення для відповіді чи проявить себе якось інакше. Зрештою, не щодня ж йому приходять такі листи. Але сусід виявився хлопцем діловим і, не даючи собі праці шукати детально описаний нами сховок за ретельно вималюваною схемою, передав нашкрябану на шматку газети відповідь із тою ж закоханою сусідською дівчинкою. Написати лаконічніше було важко: „ Извини, спешу на тринировку. Если хочеш иметь са мной дела то давай встретимса не хочеш не нада а на глупасти у меня времени нету. Жду завтра в полвасьмова ва дворе.»Дочитавши, ми побачили нашого обранця, який виводив з дверей під“їзду свій розкішний спортивний ровер. Спочатку я обурилася з такого хамства і запропонувала відіслати листа назад з виправленими червоним помилками. Але однокласниця провела зі мною довгу виховну бесіду на тему того, як треба поводитися з чоловіками, що грамотність,– в нихдалеко не основне, що перш ніж скласти собі про когось думку варто принаймні один раз з ним зустрітися, що ми хотіли пригод і відмовлятися від них тепер просто нелогічно, про те, що при зустрічі кожен чоловік може виявитися не таким вже й дебілом, що негативний результат – це теж результат і под. Невідомо, що саме переконало мене: логіка її аргументів, чи розкішний хаєр і спортивна фігура нашого кореспондента, якому надзвичайно личили обтягуючі м“язи на ногах спортивні труси і еластична майка. Але я дала себе вмовити і так потрапила на побачення, з якого тато привів мене додому за руку і суворо попередив: “Ще раз побачу щось подібне,– відшмагаю”.Мама провела зі мною відверту і тривалу розмову, з якої я довідалася, що мені ще тільки 17, а я вже дозволяю хлопцеві тримати себе за руку. І це дуже погано, тим більше під час першого побачення з цим хлопцем, і особливо враховуючи, що це взагалі моє перше в житті побачення, наскільки мамі відомо. Це дуже погано навіть під час другого побачення, як погано взагалі починати будь-які стосунки з чоловіками у моєму віці. Я навіть не уявляю, чим подібні речі, як правило, закінчуються. У мої 17 цього завжди ще не уявляють, а потім, коли починають уявляти, вже пізно. А не уявляю я того, що всі стосунки завжди розвиваються за однією і тією ж схемою, коли чоловік крок за кроком намагається завоювати жінку, а вона повинна цьому опиратися. Якщо ж я відразу даю йому тримати себе за руку, то йому здається, ніби і всього решта він теж досягне так само швидко. Спочатку він тримає мене за руку, потім спробує обійняти, далі запросить на морозиво, після цього – в кіно, там полізе цілуватися, далі з“являться діти, і вважай, що життя закінчилося. Я просто не усвідомлюю, з ким маю справу. У нього немає закінченої середньої освіти, вже не кажучи про освіту вищу чи пристойну роботу. Він вчиться у вечірній школі, носить довге волосся, захоплюється рок-музикою. Батьки у нього розлучені, хоча і продовжують жити в одній квартирі, бабця єврейка за національністю, житлова площа вдвічі менша за нашу, мама працює на пошті і життя там не буде. Я напевно думаю, що його цікавить моя інтелігентність, а всі чоловіки хочуть тільки одного, за що потім доводиться розплачуватися жінці. Я повинна добре подумати, і вирішити раз і назавжди, чого мені більше хочеться: вищої освіти чи одруження.