Джордж Орвелл
Колгосп тварин
Передмова Джорджа Орвелла до українського видання
До мене звернулися з проханням написати передмову до українського перекладу «Animal Farm». Я добре розумію, що пишу для читачів, про яких нічого не знаю, та й у них, мабуть, ніколи не було нагоди довідатися про мене.
Від мене, мабуть, чекають, щоб у цій передмові я розповів історію написання «Колгоспу тварин». Але перед цим мені доведеться розповісти дещо про себе та про події в моєму житті, які вплинули на формування моїх політичних поглядів.
Я народився в Індії у 1903 році. Мій батько був урядовцем англійського адміністративного апарату в Індії, а моя родина була звичайною собі родиною, себто верства, яка складається з військових, священиків, урядовців, учителів, юристів, лікарів тощо. Освіту одержав в Ітоні, у найдорожчій та найбільш снобістській з англійських public school[1]. Проте я зміг туди потрапити лише тому, що був стипендіатом. Інакше мої батьки не змогли б собі дозволити вчити мене у школі цього типу.
Невдовзі після закінчення школи (мені тоді ще було неповних двадцять років) я виїхав у Бірму і вступив до лав Імперіальної поліції в Індії. Це була озброєна поліція, чи пак жандармерія, подібна до іспанської Guardia Civil чи Guarde Mobile у Франції. На цій службі я пробув п’ять років. Вона мені не подобалася і сповнила ненависті до імперіалізму, хоча у той час націоналістичні настрої в Бірмі і не були надто сильними, а ставлення англійців до бірманців не було особливо поганим. Повернувшись у 1927 році у відпустку до Англії, я відмовився від старшинського чину і вирішив стати письменником; спочатку без помітних успіхів. У 1928—1929 рр. жив у Парижі й писав повісті, яких ніхто не хотів друкувати (я їх потім усі знищив). У наступні роки жив як щастило, і не раз мені у вічі зазирав голод. Тільки починаючи з 1934 року я зміг жити на заробітки із власних творів. У перехідні роки я, бувало, цілими місяцями жив між бідняками і напівкримінальною публікою, які мешкають у найгірших частинах бідняцьких кварталів або вештаються, жебраючи чи крадучи. Часто через брак грошей мені доводилося перебувати між ними; а втім, мене дуже цікавило їхнє життя. Кілька років я присвятив (цього разу більш систематично) вивченню умов побуту і праці шахтарів у північній Англії. Я не вважав себе соціалістом аж до 1930 року. По суті, я не мав тоді чітко окреслених політичних поглядів. А став я соціалістом головним чином через несприйняття знедоленого й занедбаного життя бідніших частин промислового робітництва, а не через теоретичне захоплення плановим суспільством.
У 1936 році я одружився. Майже того ж тижня в Іспанії почалася громадянська війна. Ми обоє з дружиною захотіли поїхати до Іспанії та взяти участь у війні на боці іспанського уряду. Ми зробили це через півроку, коли я закінчив працю над книжкою, яку я тоді писав. В Іспанії я пробув близько шести місяців на арагонському фронті, поки мені біля Уеска фашистівський снайпер не прострелив шию.
На ранньому етапі війни чужинцеві нелегко було розібратися у внутрішній боротьбі, що точилася між різними прихильними до уряду політичними партіями. Через низку випадкових подій я, як і більшість чужинців в Іспанії, вступив не до міжнародної бригади, а до міліції Р. О. V. М., до так званих іспанських троцькістів. Таким чином у першій половині 1937 р., коли комуністи здобули контроль (чи частковий контроль) над іспанським урядом і почали переслідувати троцькістів, ми обоє з дружиною опинилися серед переслідуваних. Нам пощастило, бо вдалося живими покинути Іспанію та ще й уникнувши арештів; багатьох з-поміж наших друзів розстріляли, інші тривалий час сиділи по в’язницях або ж просто позникали. Ці переслідування в Іспанії йшли водночас з великими чистками в СРСР і були лише їхніми відголосками. Суть обвинувачень (а саме: змова з фашистами) і тут і там була однаковою. Але коли мова йшла про Іспанію, я достеменно знав, що ці обвинувачення брехливі. Увесь цей досвід став цінною наукою для мене: він показав мені, як легко тоталітарній пропаганді керувати думкою освічених верств у демократичних країнах.
Ми обоє з дружиною були свідками, як невинних людей кидали у в’язниці тільки тому, що їх запідозрювали в неправовірних поглядах. А повернувшись до Англії, ми побачили, що порівняно розсудливі й нібито добре інформовані аналітики вірять в усякі неймовірні розповіді про змови, зраду та саботажі, про які розповідала преса з московської судової зали.
І тоді чіткіше, аніж будь-коли, я усвідомив негативний вплив радянського міфу на західний соціалістичний рух.
Тут варто детальніше окреслити моє ставлення до радянського режиму.
Я ніколи не був у Росії і знаю про неї тільки те, що можна довідатися з книжок та часописів. Якби я навіть міг, то не волів би втручатися у внутрішні справи Радянського Союзу; я не засуджував Сталіна та його прибічників тільки за те, що вони, мовляв, вдавалися до варварських та недемократичних методів. Навіть якщо допустити, що у них від початку були добрі наміри, цілком можливо, що в тих умовах вони не могли діяти інакше.
Та мені дуже важливо, щоб люди на Заході, європейці побачили радянський режим таким, яким він є. Починаючи з 1930 року я не бачу жодної ознаки того, що СРСР справді прямує шляхом, який можна б назвати соціалістичним, зате я помічаю дуже багато ознак, що СРСР перетворився в ієрархічне суспільство, владарі якого мають не більше причин, аби зректися влади, аніж будь-який інший панівний клас. Назагал робітники та інтелігенти у такій країні як Англія не розуміють, що сьогоднішній СРСР зовсім інший, ніж у 1917 році: частково через те, що не хочуть цього зрозуміти (себто тому, що хочуть вірити, що насправді десь таки існує соціалістична країна), а частково також тому, що через відносну свободу і мирність свого життя вони не можуть по-справжньому зрозуміти суті тоталітаризму.
Не треба вважати, що Англія є справжньою демократією. Це капіталістична країна з великими класовими привілеями і значним розшаруванням суспільства за рівнем статків — навіть зараз, після війни, яка, здавалося, мала всіх урівняти. З другого боку, це країна, де люди вже сотні років живуть разом і не знають громадянської війни, де відносно справедливі закони, де певною мірою можна довіряти новинам і статистичним звітам і, нарешті, де можна не боятися мати опозиційні погляди та їх відкрито висловлювати. У таких обставинах звичайна людина не може собі уявити, що таке концтабори, масові депортації, ув’язнення без суду, цензура преси тощо. Коли хтось читає про події в такій країні як Радянський Союз, він перекладає все на ґрунт англійських уявлень і не враховує безсоромної брехливості тоталітарної пропаганди. Переважна частина англійців аж до 1939 р., а може й пізніше, були неспроможні розгадати суті нацистського режиму у Німеччині, а коли йдеться про радянський режим, то вони ще й досі значною мірою перебувають в омані.
Це завдало значної шкоди соціалістичному рухові в Англії, а також жахливі наслідки для англійської зовнішньої політики. На мою думку, ніщо так не спотворило давнього, скрізь однакового розуміння соціалізму, як сприйняття Росії за соціалістичну країну і переконання у тому, що будь-яку дію російської влади можна вибачити, прийняти і навіть в деяких випадках брати з неї приклад.
Отож за останні десять років у мене з’явилося переконання, що коли ми хочемо відродити соціалістичний рух, то необхідною передумовою для цього є знищення радянського міфу.
Незабаром після повернення з Іспанії я вирішив виступити проти радянського міфу, використовуючи казкову форму, доступну майже кожному читачеві, і яка б легко перекладалася іноземними мовами. Вже деякий час у мене в голові вертівся цей задум, аж якось (жив я тоді у невеликому селі) я побачив, як малий хлопчик років десяти гнав по вузькій доріжці величезну їздову коняку, і, як тільки вона намагалася звернути з доріжки, він нещадно її лупцював. Я подумав, що якби тільки оці тварини усвідомили свою силу, ми б не змогли над ними панувати, і подумав, що людина експлуатує тварин майже так само, як заможні класи експлуатують пролетаріат.
1
Public school (дослівно — громадська школа): закриті дорогі, розташовані далеко від міст середні школи з інтернатами. Донедавна (мова йде про першу половину XX сторіччя) туди приймали майже виключно синів багатих шляхетських родин. Мрією нещодавно розбагатілих банкірів XIX ст. було пропхати своїх синків у public school. У тих школах багато уваги приділяють спорту, що, мовляв, виробляє панівну, тверду та джентльменську поставу. Між цими школами особливо славиться Ітон. Велінґгону приписують слова, що перемога під Ватерлоо виборена на крикетових полях Ітона. Величезний відсоток людей, які ще не так давно правили Англією, були вихованцями public schools —