Прогулюючись далі, я почав перекладати теорію Маркса на мову тваринних понять. З умовного тваринного погляду, міркував я, класова боротьба між людьми — чиста омана: коли треба експлуатувати тварин — усі люди між собою союзники. А справжня боротьба йде лише між тваринами й людьми. Базуючись на такій тезі, вже було легко написати казку. Я не записував її аж до 1943 року, бо увесь цей час займався іншою роботою. Наприкінці я додав до неї деякі останні події, наприклад — конференцію у Тегерані. Проте головні нариси повісті ще за шість років до їх літературного опрацювання були чітко накреслені у моїй уяві.
Я не маю бажання писати коментар до самої повісті: коли вона не зрозуміла сама по собі, то це означає літературне фіаско. А втім, я хотів би наголосити на двох аспектах. По-перше, окремі епізоди, попри те, що правильно переказують історію революції в основних її рисах, є не тільки спрощеними, а й зміненими у сенсі хронології. Це було необхідно для симетричної побудови оповідання. Другий аспект залишився поза увагою більшості критиків. Можливо, це трапилося тому, що я сам його не надто яскраво підкреслив. Багато читачів згорнули книжку, вважаючи, що вона закінчується цілковитим примиренням між свинями та людьми. Але мій намір був абсолютно протилежний, і я зумисне завершив повість гучною бучею. Я писав її відразу ж після Тегеранської конференції, що, як усі думали, поліпшила відносини між СРСР та Заходом. Особисто я не вірив, що ті дружні стосунки триватимуть довго. І, як виявилося, я не особливо помилявся.
Не знаю, чи потрібно ще щось розповідати. Коли когось цікавлять подробиці про мене, то додам, що я удівець і маю майже трирічного сина, і що за фахом я письменник та від початку війни заробляю предусім журналістикою.
Часопис, для якого я пишу найчастіше — це «Tribune», політично-суспільний тижневик, що загалом репрезентує ліве крило Лейбористської партії. Ось перелік моїх книжок, які можуть зацікавити ширший загал (це на випадок, якщо б комусь із читачів цієї передмови трапились примірники цих книжок): «Дні в Бірмі» (повість про Бірму); «Уклін Каталонії» (опис мого досвіду в іспанській громадянській війні); «Критичні спроби» (есеї, переважно про сучасну популярну англійську літературу, які мають більш соціологічне, аніж літературне спрямування).
Розділ I
Містер Джонс із ферми «Садиба» позачиняв на ніч курники, але з перепою зовсім забув про годівниці. З ліхтарем у руці, що метлявся й кидав на землю тремтливу пляму світла, він, заточуючись, перетнув подвір’я, роззувся біля вхідних дверей, тоді з барила у коморі зачерпнув останній на сьогодні кухоль пива й поплівся до ліжка, де вже хропла місіс Джонс.
Щойно у хазяйській спальні погасло світло, як по хлівах усе заворушилося й зашаруділо. Ще завидна прокотилася новина, що минулої ночі старому Майорові — білому породистому кнурові — привидівся чудернацький сон, і він чимшвидше хотів повідати його мешканцям ферми. Вирішили, що як тільки містер Джонс вгомониться на ніч, всі зберуться у великому хліві. Старий Майор (так його зазвичай називали, хоч на всіляких виставках він звався Віллінґдонським Красенем) зажив на фермі такої шани, що кожен ладен був змарнувати навіть годину сну, аби тільки почути про його незвичайний сон.
У кутку хліва, де було невеличке підвищення, на свіжій солом’яній підстилці під почепленим на балку ліхтарем уже лежав Майор і чекав, поки всі зберуться. Майорові було дванадцять років, останнім часом він помітно погладшав, проте ще не зовсім утратив свою свинячу велич, мудру й зичливу водночас, хоча йому так і не видалили ікол.
Тим часом мешканці ферми помалу сходилися і вмощувалися кому де зручніше. Першими прибігли троє псів — Квітка, Джессі та Пінчер, а за ними й свині; ті повкладалися на солому перед самим підвищенням. Кури злітали на підвіконня, голуби вмощувалися на балках, вівці й корови лягали за свиньми і відразу починали ремиґати. Двоє тяглових коней, Боксер та Конюшинка, прийшли разом — вони вкрай повільно і обережно переставляли величезні копита з навислою над ними кошлатою шерстю, аби часом не наступити на непомітну в соломі дрібну тварину. Конюшинка, середнього віку, по-материнському лагідна кобила, після четвертого лошати так і не повернула своєї колишньої стрункості. Боксер, величезний кінь, під два метри заввишки, мав силу чи не двох звичайних коней. Біла смуга на морді надавала йому трохи дурнуватого вигляду. Він і справді не відзначався розумом, але всі шанували його за врівноважену вдачу і нечувану працездатність. За кіньми прийшли біла коза Мюріел та осел Бенджамін, що був найстарішим на фермі і мав кепський норов. Коли він щось і казав, то тільки аби докинути щось ущипливе, наприклад, він переконував, що Бог наділив його хвостом, аби відганяти мух, але куди краще було б і без хвоста, і без мух. Він єдиний з усіх мешканців ніколи не сміявся. А коли його питали чому, то казав, що не бачить для цього причини. Він обожнював Боксера, хоч відверто цього й не виказував: недільні дні вони проводили у невеликому загоні за садком, де мовчки паслися поруч.
Коні вляглися, а до хліва втягнувся, неголосно ґелґочучи, виводок каченят, які втратили свою матір. Каченята шукали місця, де б на них ніхто не наступив. Конюшинка зігнула величезну передню ногу, утворивши своєрідну загорожу, каченята вмостилися в ній і невдовзі задрімали. Потім нагодилася Моллі, гарненька й дурненька з вигляду біла кобилка, яку запрягали в бричку містера Джонса. Вона трималася з показною вишуканістю, хрумаючи грудочку цукру. Вмостилася попереду, не перестаючи стріпувати білою гривою, щоб усі побачили вплетені в неї червоні стрічки. Останнім прийшов кіт, роззирнувся довкола, шукаючи затишного куточка. Потім втиснувся між Боксером та Конюшинкою. Він вдоволено муркотів, поки Майор виголошував промову, втім, так і не почув жодного його слова.
Зібралися майже всі, окрім прирученого ворона Мойсея, що дрімав на тичці за задніми дверима. Перечекавши, поки вляжеться гамір, Майор прокашлявся і почав:
— Товариші, ви вже чули, що цієї ночі мені приснився химерний сон. До нього я ще повернуся, але спершу скажу ось що. Не певен, що тепер мені пощастить довго пробути з вами, товариші. Але перш ніж відійти, вважаю своїм обов’язком поділитися з вами мудрістю, яку надбав. Я прожив довге життя, тож, лежачи самотою в хлівці, мав досить часу для роздумів. Смію гадати, що сенс життя на цій землі я розумію незгірше від будь-кого з вас. От про це я і хочу з вами поговорити.
У чому, власне, сенс нашого життя, товариші? Гляньмо правді у вічі: наше життя жалюгідне, виснажливе й недовге. Ми з’являємося на світ і отримуємо їжі рівно стільки, аби лише не здохнути. А ті з нас, хто придатний до роботи, мусять працювати до цілковитого виснаження; щойно ми стаємо непридатними, нас жорстоко і безжально ріжуть. Жодна тварина в Англії, якій більше року, не відає, що таке щастя і дозвілля. Жодна тварина в Англії не є вільною. Життя тварини — це злидні й рабство; отака вона, очевидна правда.
Але хіба такий природний стан речей? І хіба наша земля настільки убога, що не здатна прогодувати тих, хто на ній живе? Ні, товариші! Тисячократ ні! Англійська земля родюча і клімат у нас сприятливий; земля спроможна прогодувати значно більше тварин, ніж є зараз. Лише наша ферма прогодувала б десяток коней, двадцять корів, сотні овець, і то так, що всі жили б у такому достатку і з такою гідністю, які годі навіть уявити. Чому ж тоді ми й досі отак гибіємо? Бо люди присвоюють собі майже всі результати нашої праці. Ось де, товариші, відповідь на всі наші злигодні. Вона в одному-єдиному слові — Людина. Людина — ось наш справжній ворог. Усуньте Людину, і тоді назавжди зникне першопричина голоду та виснажливої праці.
Людина — єдина істота, що не виробляє, а лише споживає. Вона не доїться, не несеться, вона заслабка тягнути плуга, надто повільна, щоб ловити зайців. Проте вона — господар над тваринами. Вона змушує їх тяжко працювати, віддаючи мізерну дещицю, аби ми лише не померли з голоду, решту ж забирає собі. Нашою працею ореться земля, нашим гноєм вона удобрюється, а ми тільки й маємо що власну шкуру. Ось ви, корови, переді мною: скільки молока надоїли з вас цього року? А що сталося з тим молоком, яким би вам напувати своїх теляток? Усе до краплі пішло в горлянки наших ворогів. А ви, кури, скільки яєць знесли цього року? Скільки з тих яєць вивелося курчат? Обмаль. Все пішло на продаж, аби збагатити Джонса та його людей. А де твої, Конюшинко, четверо лошат, що ти привела? Вони ж мали підтримувати й тішити тебе на старість! Усіх продали, коли їм не сповнилося ще й року. І жодного ти вже ніколи не побачиш. Що ти знала, окрім голодної пайки й стійла за всі свої муки і всю свою працю у полі?