Всупереч моїм очікуванням, Іштван не сперечався, а слухняно вийшов з кімнати. Двері за ним відразу зачинилися.
Ференц Карой неквапно запалив сигарету і спрямував замислений погляд на заснулого кота.
— Коли я минулого разу обстежував Леопольда, мені здалося, що з ним усе гаразд. А з ним аж ніяк не все гаразд, тепер це ясно, як день… Де ж ти сховав свої сліди, хитрий дідугане? Що ти ще вклав у цього кота?… — Він підвів голову й подивився на нас. — Інґо, Владиславе, я хочу проникнути в Леопольдову підсвідомість. Дуже глибоко, до самісінького дна.
— Це ж небезпечно, — зауважила я.
— Так, небезпечно, — погодився реґент. — Але я мушу знати, що там іще замислив Метр. Це необхідно. Будь ласка, нагляньте за мною. Якщо побачите, що я впав у кататонію, негайно приберіть звідси кота і спробуйте повенути мене до тями. А як не вийде — кличте з коридора охорону. Домовилися?
— Так, — відповіли ми.
— От і гаразд.
Ференц Карой відкинувся на спинку крісла, заплющив очі й розслабився. Близько хвилини нічого не відбувалося, аж раптом регент здригнувся, немов його вдарило струмом, і розплющив очі.
— Чорт! — розгублено вилаявся він. — Що ж це таке?…
Леопольд підвівся, сів на задні лапи і зміряв нас пронизливим поглядом, від якого кров у жилах похолола.
То був погляд не кота.
То був погляд людини…
Ні, не людини — Великого!
У цьому погляді відчувалася безодня сторіч, неосяжність Великого Всесвіту, безмежна мудрість Вищого Розуму, крижаний холод Абсолютного Добра…
— Метре!!! — вражено зойкнув регент.
Сапфірові очиська вп'ялись у нього, і водночас на нас насунула така потужна телепатична хвиля, що мені аж в очах потьмарилося.
„Навіщо ти розбудив мене, Ференце?!“
— Метре… — навіть не проговорив, а пролопотів реґент. Наразі він був схожий не на могутнього, впевненого в собі чаклуна, а на провинну дитину. — Хіба ж я знав…
„Ти мусив здогадатися! Я був певен, що здогадаєшся. Ти завжди був обережний і поміркований, систематичність та зваженість були твоїми найвизначнішими рисами. Я й припустити не міг, що ти утнеш таку дурницю… Хоча ні, таки припускав. Я розумів, що проникнення Леопольда в Споконвічну Пустку стривожить тебе, тому й завів з тобою розмову про походження котів-перевертнів. Бачу, ти згадав про нього, як я й розраховував. Ти збагнув, що це було попередження. Але чому ж не додумав свою думку до кінця, чому зупинився на півдорозі?… Ага, ясно! Тобі запаморочилось у голові від перспективи відродити це вміння і в інших котах. Ти вже уявляв, як твій Іштван заввиграшки переносить тебе в потрібне місце, звільнивши від утомливих подорожей Рівниною, як леґіони Інквізиції, підкоривши простір і час, поширюють свою владу на всі населені Грані… Який же ти хлопчисько, Ференце!“
— Даруйте, Метре, — промимрив реґент. — Я вчинив необачно. В останній час на мене звалилася купа проблем, я дуже стомився…"
„Ага, ти стомився! Та ти просто отупів! Якби в тебе лишилося хоча б трохи розуму, ти б ще торік про все здогадався. Я залишив тобі вдосталь натяків, щоб ти зрозумів, до чого я прагну. Ти правильно міркував, що для простої передачі Духу я забагато намудрив, проте з цього ти зробив абсолютно хибний висновок, що я відмовився від своїх намірів.“
— А ви не відмовилися?
„Звісно, ні! Хіба це не очивидно? Тягар влади геть висушив твої куці мізки, Ференце! Ти зовсім розучився думати. Тобі треба все розжувати й до рота покласти. А я ж пов’язував з тобою такі сподівання… Зараз я відкритий для тебе. Зазирни в мене, там ти побачиш усе.“
Насала коротка пауза. А потім реґентові очі округлилися від безмежного подиву.
— О Господи! Метре, чому ви не звірилися мені раніше?
„Бо знав, що на першому етапі ти не втримаєшся від спокуси прискорити хід подій. Адже так?“
— Ваша правда, — неохоче погодився регент.
„До того ж я не був певен в успіхові,“ — вів далі Метр. — „Шанс на вдалу реалізацію мого задуму був мізерно малий. І я не хотів марно обнадіювати тебе, поки мій проґноз не справдиться.“
„А він справдився?“
„Невже ти сам не бачиш? Подивися на них (останнє слово супроводжувалося картинкою: ми з Владиславом тримаємося за руки, і нас оточує золотий ореол). Вони — єдині, вони — одне ціле! Вони не відмовляться одне від одного, не зможуть відмовитися. Ще десяток років, лише якийсь десяток — і все було б гаразд“.
— То, може, вам варто повернутися? — несміливо запропонував реґент. — І самому продовжити їхнє навчання. Ви ж сказали: ще десяток років…“