— Я не зовсім розумію, про що ви говорите, — трохи спантеличено мовив Владислав. — Та хіба не ти, Вищий Розум, відповідальний за всіх месій та пророків, що приодили в світ земний? Хіба не ти Бог?
— Я волію називати себе Творцем, Конструктором. А що ж до моральної, етичної складової ваших уявлень про Бога, яка вам, людям, видається важливішою, ніж світотворча, то вона цілком належить людству, вона породжена самим вашим буттям. Тим самим буттям породжено й Вишній та Нижній Світи, які є продовженням світу земного, його проекціями на ваші власні судження про Добро та Зло. І в цьому плані люди в більшій мірі є Богом, ніж я сам.
— Якщо Нижній Світ породжений самими людьми, — мовив Владислав, — то чи не можна зовсім його знищити?
— Ні, не можна. Адже він, як і Вишній Світ, знаходиться в кожному з вас, він прикра, але невід’ємна частка вашого існування. Вся суть земного життя полягає в протистоянні Добра та Зла, і вся історія людства є безперервною боротьбою цих двох стихій. Світло існує тому, що є темрява. Краса тому тішить вам око, що існує потворність. Так само й пізнати Добро можна лише в порівнянні зі Злом, а без дисґармонії Хаосу вам не осягнути досконалості Космосу. Ви збагнули?
— Так, збагнули.
— А тепер виправте свій недогляд на Основі, поверніть на небо сонце, а потім беріться до справ — їх ви маєте багато. Фатальне коло розімкнулося, але битва за наступне тисячоліття людства триває. Щасти вам, люди, діти Неба і Землі!
Голос стих.
Ми з Владиславом стояли на балконі й дивилися в небо.
Зорі сяяли в синій порожнечі й вабили нас до себе.
Та це був не той Поклик, що мордував Метра й решту Великих упродовж багатьох тисячоліть, перетворюючи їхнє земне життя на нескінченну муку.
Це було звичайне людське прагнення до всього загадкового й незвіданого.
Ми почували дивовижну, хвилюючу єдність з усім світом — земним і небесним.
Ми — люди, діти Неба та Землі.
— Як це прекрасно! — зачаровано промовила я.
— Атож, прекрасно, — погодився Владислав. — Та буде ще краще, коли ми повернемо людям день.
— А ми зможемо?
— Звісно, зможемо. Ми мусимо.
Ми взялися за руки і разом промовили:
— Хай буде день!
І був день.
І була Земля.
І було людство.
І були ми.