Не бувши, в принципі, замкненою кастою, Інквізиція водночас мала всі ознаки окремої суспільної верстви — і на це були вагомі причини ґенетичного характеру. Якщо здібності вищих маґів проявлялися спонтанно, без будь-якої відомої закономірності, то звичайний чаклунський дар був чисто спадковою ознакою і повною мірою передавався дітям лише в тому випадку, коли його мали обоє батьків. Тому інквізитори воліли знаходити собі пару в своєму середовищі, майже ніколи не одружувалися з простими смертними і вкрай рідко — зі слабшими чаклунами. Сини інквізиторів, як правило, також ставали інквізиторами, зберігаючи наступництво поколінь, а от з-поміж дочок лише незначна частина по закінченні школи нарівні з хлопцями вступала до спеціальних академій ордену; більшість дівчат просто виходили заміж за інквізитрорів і в суто патріархальних традиціях задовольнялися скромною роллю берегинь родинного вогнища.
Мої фрейліни якраз і належали до цієї більшості. Своє перебування при дворі розглядали як сприятливу нагоду запопасти собі гідного чоловіка, а на щось більше не замірялися. Лише кілька дівчат, зокрема й Кристина, мали певні амбіції, які виходили за межі цієї нехитрої життєвої філософії, але вже той факт, що вони віддали перевагу придворній службі перед подальшим навчанням, свідчив про брак у них рішучості піти всупереч усталеним традиціям та планам своїх батьків. Та ж Кристина, як мені було відомо, вже два роки поспіль поривалася вступити до інквізиторської академії (власне, за мірками Основи, це була радше старша школа, ніж вищий навчальний заклад), проте обидва рази відкликала свою заяву напередодні іспитів. Я ще могла зрозуміти, що їй не до вподоби військова муштра; мені й самій не подобалася надмірна мілітаризованість інквізиторської освіти. Однак дівчата, на відміну від хлопців, мали повне право відмовитися від цієї частини навчальної програми; тоді б, звичайно, Кристині не світило отримати звання кадета, зате після академії вона могла спокійнісінько продовжити навчання в університеті. Та ні — Кристина лише мріяла про самостійність, про власну кар’єру, але їй не вистачало сили волі для втілення своїх мрій у реальність.
Мушу визнати, що я від самого початку незлюбила Кристину. На своє лихо, дівчина близько зійшлася з Сандрою, а мене це дратувало відразу з двох причин: по-перше, в моїх очах Кристина стала ніби союзницею Сандри, яка мала нахабство зазіхнути на мого чоловіка; по-друге ж, я, незважаючи на всі ті події, продовжувала любити Сандру, і мені було дуже прикро, що вона так швидко знайшла собі нову подругу. Трохи згодом Кристина розібралася в ситуації, але від дружби з Сандрою не відмовилася — і це розлютило мене ще дужче. Звісна річ, я цілком усвідомлювала всю несправедливість свого ставлення до неї, проте нічого вдіяти з собою не могла. І навіть через чотири місяці після Сандриного зникнення я нітрохи не подобрішала до Кристини. От таке я стерво.
Тепер, сподіваюсь, ви розумієте, що вона була останньою з фрейлін, кого я хотіла б бачити в себе в спальні після одинадцятої години. Я вже збиралась у різкій формі висловити їй своє невдоволення з приводу цього вторгнення, а потім, не вислухавши пояснень, прогнати геть, але останньої миті стрималася — надзвичайно схвильований вигляд Кристини міг свідчити про те, що вона має поважні причини для такого пізнього візиту.
Дівчина почала була вибачатися, але я урвала її:
— Коротше, Кристино. Щось сталося?