— Саме так, моя пані, — знову вклонившись, відповів чоловік.
Сідх узяв з його рук чашу й сказав:
— Твоє здоров’я, Анґусе МакҐреґоре.
Випивши половину свіжої, ще теплої крові, Сідх витер тильним боком долоні губи й повернув чашу МакҐреґорові.
— Випий і ти, вірний слуга. І братів своїх пригости.
Чорний чаклун підніс чашу до вуст, зробив кілька ковтків, потім відкрив вічко свого персня й висипав у решту крові жовтуватий порошок, який з тихим шипінням швидко розчинився. Його підлеглі не бачили цих маніпіляцій, оскільки МакҐреґор стояв до них спиною і затуляв чашу плечима. Нічого не підозрюючи, вони випили по ковтку крові й доземно вклонилися Сідхові в подяку за виказану їм честь.
МакҐреґор повернув порожню чашу на жертовник і привів у дію закляття, що активізувало підсипану в кров отруту. Всі шестеро, мов підкошені, гугнули додолу й задриґалися в передсмертних корчах. Сідх незворушно спостерігав, як стихають їхні конвульсії, а коли все було закінчено, перевів погляд на МакҐреґора.
— Господар винагородить їх за вірну службу, — стримано сказав він. — Більше ніхто про це не знав?
— Ніхто, пані. Тільки ці шестеро були втаємничені. — МакҐреґор кинув побіжний погляд на нерухомі тіла біля жертовника. — А розповісти нікому не могли. Вирушаючи за тілом для тебе, вони вважали, що я просто хочу принести в жертву юну незайману чаклунку. Про те, що мало статися насправді, я розповів їм лише перед початком ритуалу. Власне, я міг провести його самостійно, а їх на цей час кудись відіслати, проте Господар сказав, що не варто ризикувати.
— Господар вирішив мудро, — безапеляційно мовив Сідх. — Вони брали участь у викраденні тіла, а отже, забагато знали. Їх не можна було залишати на Гранях. Тільки таким видатним слугам, як ти, можна довірити зберігання цієї великої таємниці. Твої мертві брати одержать гідну винагороду в Потойбіччі, а тобі Господар надішле нових братів.
— Хвала Господареві! — шанобливо проказав МакҐреґор.
— На віки вічні, — як годиться, підхопив Сідх. А по короткій паузі запитав: — До речі, хто я?
У МакҐреґорових очах промайнула тривога.
— Не можу знати, пані. Господар не назвав твого імені, лише повідомив, що ти — одна з його найвищих наближених… — Поряд із тривогою, в погляді чорного чаклуна з’явився переляк. — Запевняю тебе, милостива пані, я все зробив правильно. Чітко дотримувався інструкцій Господаря…
— Усе гаразд, — з легкою усмішкою заспокоїв його Сідх. — Я пам’ятаю, хто я така. — Він мало не сказав „такий“, але вчасно схаменувся і вирішив надалі стежити за своїми словами. — Втілення пройшло бездоганно, і тобі це запишеться. А я мала на увазі інше — як звати моє нове тіло?
МакҐреґор не стримався від полегшеного зітхання.
— Беатриса фон Гаршвіц, пані. Дочка барона фон Гаршвіца з Грані Нолан.
— Беатриса, — повторив Сідх. — Що ж, звучить непогано. Можливо, я збережу це ім’я… Але з цим розберуся згодом. Десь тут для мене знайдеться чисте вбрання?
— Неодмінно знайдеться, пані. Воно у вежі нагорі. Там-таки ти зможеш помитись і причепуритися.
— То ходімо.
Кинувши прощальний погляд на тіла своїх товаришів, чорний чаклун запросив Сідха йти за ним.
Склеп, що його ґрупа МакҐреґора використовувала для відправлення своїх обрядів, був розташований у підземеллі недобудованого й давно покинутого замку, який поступово руйнувався під впливом часу. Таких руїн — своєрідних пам’яток невдалим спробам колонізувати нові території, — на Гранях була сила-силенна. На відміну від жорстко замкненої Основи, де кожен клапоть суші становив самодостатню цінність, в умовах Граней, де землі було вдосталь, її цінність визначалася передовсім доступністю до трактових шляхів, які зв’язували місцевих мешканців з рештою людства і сприяли розвиткові торгівлі. З цієї причини переважна більшість населених Граней (за винятком найцивілізованіших, буквально обплутаних трактами) не були заселені цілком. Людська діяльність зоререджувалася в радіусі від кількох сотень до двох-трьох тисяч миль від найближчого виходу на трактовий шлях, а за межами цих районів присутність цивілізації майже не відчувалася.
Упродовж останніх п’яти-шести сторіч освоєння нових земель відбувалося за принципом „спершу тракт, потім заселення“, проте завжди знаходилися диваки, які бажали випробувати зворотний метод — спочатку оселитися на дикій Грані, обжити її, а згодом добитися підведення до неї тракту. Іноді їм це вдавалося, а здебільшого — ні. В цьому конкретному випадку один вельможа-чаклун, що надумав був заснувати на новому місці власне королівство, зазнав невдачі. Він привів сюди близько двох тисяч своїх підданих, організував кілька селищ, почав будувати замок і майже закінчив його, проте не зміг переконати потенційних інвесторів викласти кругленьку суму для проведення і подальшого обслуговування короткої гілки від найближчого трактового шляху. Зрештою він відмовився від свого задуму і разом з підданими повернувся на рідну Грань.