У вітальні мене, як завжди, зустрів натовп придворних, проте наразі я була не в настрої спілкуватися з ними. Вже опівдні розпочиналася ціла низка урочистих і велелюдних заходів, що мали тривати аж до самісінького вечора, тому найближчі дві години я воліла провести в спокійній обстановці, бажано з Владиславом. На жаль, він досі розмовляв з реґентом, а на мій виклик коротко відповів, що має важливі новини, проте попросив зачекати з розпитуваннями, поки звільниться. Я, звичайно, погодилася, але не знаходила собі місця від нетерплячки — дуже не люблю отакі чекання, тим більше що в чоловікових думках я відчула схвильованість, а отже, новини справді були важливі. Однак із Сандрою вони не пов’язані, це точно. Трохи подумавши, я дійшла висновку, що в такому разі Ференц Карой неодмінно запросив би до себе нас обох. Він добре розумів, яка це дражлива для наших стосунків тема, тому не став би говорити з Владиславом про Сандру за моєї відсутності.
До речі, більшість утаємничених у нашу історію були переконані, що Сандрину втечу організував сам реґент, який вирішив десь сховати її дитину — так само, як свого часу Метр сховав мене. Проте він категорично заперечував свою причетність до цієї, за його власним висловом, безвідповідальної авантюри, і ми з Владиславом повірили йому. Ні, не з притаманої нам довірливості, а просто тому, що Ференц Карой не став би діяти так прямолінійно, накликаючи на себе підозру. Він цілком міг улаштувати все так, аби ніхто не сумнівався, що Сандра втекла сама. А всі обставини ясно вказували на те, що їй хтось допомагав — проте не реґент, а хтось інший, чиї можливості були значно скромніші.
У своєму прощальному листі Сандра просила вибачення за цей свій учинок і благала не шукати її — мовляв, вона й сама зуміє захистити свою дитину від Нижнього Світу і зробить це краще, ніж усі інквізитори разом узяті. Її, звісно, шукали і досі шукають, та поки без видимих успіхів, дарма що реґент кинув на її пошуки значні сили. Це викликає в мене суперечливі почуття: з одного боку, я дуже вболіваю за неї та дитину, а з іншого — втішаю себе тим, що раз такій могутній і всюдисущій організації, як Інквізиція, не вдалося натрапити на її слід, то й Веліалові слуги будуть безсилі.
Правду кажучи, я від самого початку вважала, що єдиний спосіб уберегти Сандриного сина від Нижнього Світу, це сховати його в якомусь безпечному місці, де він мав жити, як звичайний хлопчик і нічого не знати про своє походження. Як я тепер розумію, Сандра думала так само і змогла заручитися підтримкою досить впливових людей, які влаштували її втечу.
Не знаю — може, вона вчинила правильно. Зрештою, в моєму випадку це спрацювало, і я уникла долі, на яку прирік мене мій безпутний дід Олаф Ґабріель де Бресі. А от моїм меншим братам, Сіґурдові та Ґійомові, пощастило набагато менше. Рівал де Каерден, під чиєю опікою вони перебували, не спромігся вберегти їх від Женеса де Фарамона, який тримав їх у рабстві понад три роки, аж поки на Аґрісі з’явилися ми з Владиславом і втрутилися в ті події.
На згадку про братів, мене, як завжди, пойняло гостре почуття провини. Було цілком очевидно, що Метр офірував ними задля моєї безпеки; фактично, він віддав їх на заклання Веліалові, щоб у того не виникло жодних підозр із приводу моєї вдаваної смерті. Усвідомлення того, що за моє щасливе й безтурботне дитинство було заплачено їхніми юними життями, нестерпним тягарем лягало на моє сумління. А від думок про кровного батька, герцоґа Бокерського, мені ставало ще гірше. Якщо братам я вже нічим не могла допомогти, то герцоґ, якому я завдячувала своєю появою на світ, мав повне право сподіватися, що я хоч якоюсь мірою заміню йому втрачених синів, бодай частково компенсую ті двадцять років, упродовж яких він вважав мене мертвою.
Ще рік тому, під час видіння в Колодязі, я обіцяла Сіґурдові й Ґійому, що в моєму серці знайдеться місце й для нашого батька, але досі нічого не зробила, щоб наповнити ці гарні слова реальним змістом. Лише взяла собі ім’я, що належало мені від народження, й офіційно стала називатися Інґою Аліабелою де Бресі, а все інше, що випливало з цього кроку, відклала до кращих часів.
Певна річ, я не забувала про чоловіка, що дав мені життя і який в очах всього світу був моїм батьком. Я регулярно писала йому листи — але робила це понад силу, не з внутрішньої потреби, не за велінням серця, а лише з почуття обов’язку. Кілька разів я спілкувалася з ним наживо, по візуальному зв’язку, сеанси якого влаштовував для нас інквізитор (до речі, старший Сандрин брат), відкомандирований на Аґріс після тамтешнього Прориву. Проте наші розмови проходили важко, напружено, викликали в нас обох почуття ніяковості й залишали по собі гіркий осад, тому невдовзі ми відмовилися від них, вирішивши обмежитися листуванням.