Він перебував у незнайомій лісистій місцевості, неподалік похмурого громаддя напівзруйнованого замку, єдина вціліла вежа якого височіла над околицями, немов казковий велет. Поруч із собою Марк побачив лук з дюжиною стріл у сагайдаку, довгий кинджал у піхвах, містку флягу й відкриту шкіряну сумку, де лежали якісь паперові згортки — очевидячки, з їжею. Беатриси ніде видно не було, проте він виразно відчував її присутність.
— Де ти, сестричко? Що це зе замок? Як ми сюди потрапили?… І де Бекі?
— Забагато питань, Марку, — стримано мовила Беатриса. — Навіть не знаю, з чого почати.
— Почни з того, що покажись мені. Чому ти ховаєшся, Беа? Бекі з тобою?
— Ні, вона не зі мною, — відповіла сестра з невимовною тугою. — Її вже ніколи не буде з нами, Марку. Вона… вона вмерла.
Гострий біль пронизав Маркове серце, подих йому перехопило, а в грудях утворилася моторошна порожнеча.
— Ні! — вигукнув він уголос. — Ні, це неправда. Ти… ти помлилилася.
— Я б так хотіла помилитися, братику! Але я сама знайшла її… мертву. І поховала… вчора… Вона була… Господи, вона була така понівечена! Її катували… замучили…
Марк відчув, як по його щоках котяться сльози. Не в змозі далі стримуватися, він упав долілиць на траву й голосно заридав. Плакав довго та гірко; плакав і ніяк не міг зупинитися, аж поки не виплакав усі сльози. Звістка про смерть меншої сестри, яку він любив майже так само сильно, як старшу, стала для нього таким болісним ударом, що решта проблем тимчасово відійшли на другий план. Наразі Марк не міг думати ні про що інше, крім того, що більше ніколи не побачить малу Бекі, ніколи не почує її життєрадісного сміху, не зможе обняти її й пригорнути до себе, ніколи вона не погляне на нього своїми ясними, сповненими допитливості очима і не запитає: „Марку, а чому…“
Беатриса не заважала йому горювати. Вона лише підтримувала брата своєю присутністю й терпляче чекала, поки його біль трохи вгамується. Марк відчував сестрину любов разом із сумною ніжністю, і ця її любов та ніжність не дозволяли його ще кволому розумові знову пірнути у вир забуття, сховатися від жорстокої дійсності в мороці нестями. Якби ще він міг обняти Беатрису, заритися обличчям у її волосся, почути биття її серця…
— Де ти, Беа? — поклакав Марк, витираючи мокре від сліз лице. — Прийди до мене. — Він хотів був оглянути околиці чаклунським зором, у сподіванні побачити десь неподалік сестрину ауру, аж раптом наштовхнувся на неподоланну перепону: його маґія не працювала!… — Що зі мною, сестричко?
— Твою маґію заблоковано, — пояснила Беатриса. — Викрадачі не лише паралізували нас, а й наклали ще якісь могутні темні чари. Отямившись у підземеллі, я не могла привести в дію жодного закляття…
— То ти досі в підземеллі?!
— Ні, Марку. Я вже не там. Я тут, із тобою.
— Де „тут“? Я ж не бачу те… — Він зненацька замовк на півслові, вражений раптовим здогадом. — Якщо мою маґію заблоковано, то як я можу чути твої думки? — Марк аж похолов від жаху. — Ти мені тільки маришся, Беа? Насправді тебе немає? Я з’їхав з глузду?
— Заспокойся, братику, ти не з’їхав з глузду. Я справді є, я розмовляю з тобою. Просто тепер для цього нам не потрібна ніяка маґія.
— Чому?
Беатриса подумки зітхнула.
— Бо ми живемо в одному тілі.
— Як це? — розгублено запитав Марк.
— Саме так, як я сказала. Мій розум, моя душа вселилися в тебе. От глянь.
Тут Марк помітив, що його права рука піднімається. Він не збирався нею рухати, а проте вона піднімалася. Мало того — він перестав відчувати її!…
Не на жарт перелякавшись, Марк спробував поновити контроль над неслухняною рукою, і йому це без особливих зусиль вдалося. Тепер рука знову скорялася його волі.
— Переконався? — озвалася Беатриса. — Якщо хочеш, можу показати, як я цілком контролюю твоє тіло. Тільки розслабся, будь ласка. І не лякайся.
Геть приголомшений Марк без жодних заперечень виконав сестрине прохання й розслабився. Спершу йому відняло ноги, потім руки, невдовзі він перестав відчувати все своє тіло і, врешті, позбувся слуху, зору, нюху. Він знов опинився в кромішній пітьмі, проте цього разу не злякався, бо був уже готовий до втрати відчуттів. Звичайно, йому стало трохи моторошно, але поруч з ним була сестра, він торкався до її думок, сприймав її емоції і завдяки цьому не почувався цілком відрізаним від світу.
— А зараз присунься ближче, — сказала Беатриса. — З’єднайся зі мною — так само, як ми робили це раніше. Дивись через мене, слухай через мене, відчувай тіло через мене.