— Це точно, — підтвердила сестра. — Не бійся, братику, надягай. Я вірю своєму видінню.
Марк знову зітхнув і поквапцем, щоб не передумати, накинув шкуру на свої плечі. Зачекав трохи, а переконавшись, що нічого страшного не сталося, закріпив її на собі за допомогою застібок. Шкура належала невеликому левові, радше навіть левеняті, і її задні лапи лише ледь-ледь волочилися по підлозі.
— От і все, — промовила Беатриса. — Тепер ми надійно захищені шкурою, маємо великий срібний меч, тож нехай зомбі начуваються.
— Твоя правда, сестричко. Дарма я боявся надягати її. В ній я почуваюся впевненіше, мені мовби додалося сил, а ще… — Марк осікся, не закінчивши своєї думки. Приплив сил, який він відчув, прибравши на себе лев’ячу шкуру, зненацька обернувся потужним потоком енерґії, що пронизав його тіло з голови до п’яти. Він голосно скрикнув від переляку — втім, від радісного переляку. — Беа, люба! Моя маґія повертається!
— Так, Марку, я відчуваю. От бачиш, я ж каза… Ні, стривай! Це не зовсім твоя маґія. Тобто, здебільшого вона твоя, але в ній є щось нове, чого досі ти не мав.
— Атож, — погодився він, трохи оговтавшись від шоку, викликаного поверненням чаклунських здібностей. — От цього я точно не мав… Цього також… І цього… А це було таке слабке, що я не міг ним скористатися… Ну й дивина!
Марк розстебнув застібки і скинув з себе шкуру. На кілька секунд йому запаморочилося в голові, а коли ясність думок та почуттів повернулася, він виявив, що став попереднім Марком — з усією тією маґією, що її мав від природи. Якимсь чином шкура зняла з нього закляття, що блокувало всі його чаклунські здібності.
— От і чудово! — полегшено зітхнув Марк. — Тепер я в нормі. Добре, що дослухався твоєї поради, Беа.
Він зв’язав задні лапи одна з одною, щоб вони не торкалися підлоги, і вже без побоювання надяг на себе шкуру. На його вроджену маґію знову наклалася сила лева — та сама сила, довіритись якій закликав Беатрису старший хлопець із її видіння…
— Отже, — бадьоро мовив Марк, узявши до рук меча, — настав час привітати непрошених гостей. Від їхнього гупання мені вже в голові гуде.
— Тільки не розслабляйся, Марку, — попередила його сестра. — Хоч до тебе й повернулася маґія, зомбі все одно залишаються небезпечними.
— Не турбуйся Беа. Я буду обачним.
Марк став за три кроки від дверей і для перевірки своєї чаклунської сили спробував прибрати на відстані засув. Товста залізна планка легко вислизнула з гнізда в одвірку й гучно брязнула, дійшовши до підпорки.
По той бік виникла коротка пауза. Зомбі почули металевий брязкіт, але потягти на себе двері не зметикували і через кілька секунд продовжили рубати її сокирою.
— А тепер невеличкий сюрприз, — сказав Марк і надіслав у бік дверей потужний кінетичний імпульс.
Результат перевершив усі сподівання. Двері не просто розчахнулись, як розраховував Марк, а з гучним скреготінням зірвалась із завіс і щосили втелющилася в протилежну стіну разом з двома зомбі, що стояли перед нею. За тріском деревини виразно почувся хрускіт їхніх кісток. Марк аж похитнувся від сильної віддачі, проте зумів утриматися на ногах.
— Оце так шкура! — вражено мовив він.
— Обережніше, братику, — озвалася Беатриса. — Так ти ще можеш завалити на нас увесь замок.
Двоє інших зомбі, яких не зачепили виламані двері, вдерлися до кімнати і тут-таки завмерли, не в змозі наблизитися до лев’ячої шкури. Один з них тримав у руках важку палицю з гострими залізними шипами. Він замахнувся нею з наміром кинути в Марка, але хлопець випередив його — миттю створив у повітрі вгоняну кулю й жбурнув її в супротивника.
І цього разу Марк не розрахував своєї сили. Охоплений вогнем зомбі вилетів з кімнати, мов корок із пляшки, вдарився об стіну і, розсипаючи довкола себе снопи іскор, бебехнувся на своїх скалічених товаришів, що мляво ворушилися під уламками дверей. Полум’я негайно перекинулося й на них, а потім загорілося й дерево.
— От чорт! — вилаявся Марк. — Нам тільки пожежі бракувало.
Позаяк останній зомбі був озброєний лише кинджалом, він вирішив не застосовувати проти нього маґію, а зробив стрімкий випад і встромив йому в груди вістря меча. Зомбі миттєво спалахнув зеленим полум’ям, від нього повалив густий ядучий дим. Марк висмикнув меч і поспіхом відступив до вікна.
— І чого вони всі горять! — невдоволено пробурчав він, витираючи тильним боком долоні сльози з очей.