Веліал замовк і пронизав Сідха гострим поглядом. Добре хоч очі в нього були не бездонні, як зазвичай, а нормальні, людські… Ну, майже людські.
— Неприємна історія, мій пане, — обережно мовив Сідх. — А хлопець уже повернувся додому?
— У тім-то й річ, що ні. Я негайно підняв на ноги всіх своїх слуг у Торнінському архіпелазі, доручив їм тримати під наглядом дім барона фон Гаршвіца на Нолані та школу Ільмарсона на Торніні, а також пильнувати кожен пост Інквізиції в тому районі. Проте в жодному з цих місць хлопець досі не з’явився, хоча до Нолана, якщо йти крізь Ребра, щонайбільше три дні шляху.
— То, може, він заблукав? — припустив Сідх. — Хоча тоді б він скористався Колодязем.
Веліал кивнув:
— Я теж так подумав, тому наказав відстежувати всі такі переходи, скеровані на Нолан, Торнін та довколишні Грані. Сам розумієш, це було нелегко, бо чимало відунів і слабеньких чаклунів, які не в змозі опанувати „поштовий кур’єр“, надсилають по Колодязю одне одному листи. Проте я не обмежив стеження умовою, що в Колодязі конче має перебувати людина, і, як з’ясувалося, вчинив вельми слушно. Чотири дні тому було виявлено невеликий предмет, що рухався до Нолана з однієї Грані, розташованої неподалік від МакҐреґорового замку. Подальші розрахунки засвідчили, що він мав вийти з Колодязя точнісінько в домі фон Гаршвіців. А вчора так і сталося.
— Хлопець надіслав батькам листа?
— Гадаю, що то був лист. Але напевне стверджувати не можу, бо моїм слугам не вдалося перехопити його. Незадовго до прибуття листа вони влаштували пожежу, щоб виманити всіх мешканців, однак перестаралися, і будинок згорів дощенту разом з очікуваним листом. — Веліал скривився. — А цей лист міг багато що прояснити. Втішає хіба те, що він не дістався й батькам хлопця, які б хутенько передали його Інквізиції. Тож поки ніхто не знає, що сталося з Марком фон Гаршвіцом та його сестрами, але невідомо, чи довго це триватиме. А той факт, що хлопець надіслав листа, замість повернутися самому, видається мені дуже лихим знаком. Схоже, він таки бачив тебе після втілення, може, навіть чув нашу з тобою розмову, і зрозумів, що справа надзвичайно серйозна. Така серйозна, що ми кинемо всі сили на його пошуки, а отже, йому небезпечно з’являтися в Торнінському архіпелазі. Вочевидь, він вирушив до Маґістралі, де сподівається знайти інквізиторів раніше, ніж ми знайдемо його. І, безперечно, так воно й станеться. Тому, Віші… До речі, тепер мені якось не з руки називати тебе чоловічим ім’ям. Ти вже обрав собі жіноче?
Сідх мав удосталь часу обдумати це питання. Попервах він мав спокусу взяти ім’я Беатриса — воно гарно звучало й добре пасувало до його нової зовнішності. Та потім відкинув цю ідею і вирішив не залишати своєму тілові ім’я його попередньої власниці.
— Так, мій пане, обрав, — відповів Сідх. — Віднині я буду Мірандою.
— Що ж, непогано, — схвалив Веліал. — Отож, Мірандо, твій маршрут доведеться переглянути. Ми не знаємо, як багато відомо хлопцеві, бачив він тебе чи ні, але в будь-якому разі він не знайшов тіла старшої сестри і цілком міг вирішити, що вона стала одержимою. Як тільки він зв’яжеться з Інквізицією (а це, боюся, лише питання часу), пошуки Беатриси фон Гаршвіц поширяться й на Головну Маґістраль. Звичайно, серед такої великої кількості людей легко загубитися, і якби ти був… була дорослою, я б погодився ризикнути. Але тринадцятирічна дівчинка, до того ж така вродлива, неодмінно привертатиме увагу, тому тобі не слід з’являтися на Маґістралі.
— Це значно подовжить мій шлях, — зауважив Сідх. — Місяців до трьох, а може, й більше.
— Не біда. Сандра з дитиною ніде не подінуться, а от тобі в жодному разі не можна потрапити до рук Інквізиції. Отож не потикайся на Маґістраль і по можливості уникай населених Граней. Зрозуміло?
— Цілком, мій пане. Я буду обережним… вірніше, обережною. Мабуть, я взагалі утримаюся від появи на населених Гранях — крім тієї, звісно, де переховують Сандру.
— Це не на Основі?
— Ні. Я ще слабко відчуваю перстень, щоб більш-менш точно вказати місце його перебування, проте мені вже ясно, що не на Основі.