— То він був у замку?
— Так. У єдиній уцілілій вежі старого напівзруйнованого замку.
— Зрозуміло. І що далі?
— На виході з вежі хлопець натрапив на ще одного зомбі, дуже незграбного, схоже, покаліченого. Він легко впорався з ним, потім обійшов вежу і вбив шостого зомбі — як з’ясувалося, останнього. Тут хлопцеві нерви не витримали, він упав на землю й заплакав.
— До речі, можеш показати його картинку?
— Спробую.
Хоча Ґуннар був слабким чаклуном, передане ним зображення виявилося дуже чітким і детальним — він мав неабиякий художній хист, який з надлишком компенсував брак його маґічних здібностей. З картинки на мене зосереджено дивився надзвичайно вродливий, мов дівчина, хлопець років чотирнадцяти, темноволосий, сіроокий, міцної, хоч і не атлетичної, статури. У правій руці він стискав руків’я меча зі срібним лезом, щонайменше метр завдовжки. Одягнений був у світло-коричневий дорожній костюм, поверх якого було накинуто плямисту лев’ячу шкуру. Передні лапи навхрест охоплювали його груди і кріпилися до пояса за допомогою золотих ланцюжків із застібками. За хлопцевими плечима виднілася пишна руда грива. Він стояв на тлі обваленого фортечного муру, за яким протікала невеличка річка, а далі починався ліс.
Записавши про всяк випадок зображення на маґічний камінь у моїй сережці, я попросила Ґуннара продовжувати.
— Отож, — знову заговорив він, — хлопець трохи полежав на траві, тоді підвівся й рушив до брами. На півдорозі зупинився, якусь хвилю постояв, оглядаючи подвір’я, потім пішов далі. А проминувши браму, раптом випустив з рук меча, притьмом кинувся до узлісся і біг доти, доки світ довкола нього не змінився — із весняного лісу він потрапив у засніжений степ.
— Перейшов на іншу Грань?
— Атож. Як я розумію, перетнув Ребро в місці Вуалі. Він кутався в шкуру, роззирався навкруги, поривався піти вперед, та зрештою повернувся назад, прикликав до себе коня, що пасся неподалік, і пішов з ним до замку. Отут-то на сцені з’явилася ще одна дійова особа — людина в сірій чернечій сутані… Хоча я не певен, що монах з’явився саме цієї миті. Можливо, він був там і раніше, просто я його не помічав.
— І що ж він робив?
— Ховався серед руїн і нишком стежив за хлопцем. А коли той ввійшов у двір, монах рушив був йому на зустріч, та потім передумав і знову сховався. Здається, він збагнув, що в такому знервованому стані хлопець спершу вколошкає його, а вже потім почне розбиратися, хто він і що тут робить. Можливо, згодом він таки відкрився йому — я цього не знаю, бо сам незабаром прокинувся.
— Покажи мені того монаха? — попросила я, охоплена недобрим передчуттям.
І воно не зрадило мене — на отриманій від Ґуннара картинці я побачила того ж самозваного монаха, який понад рік тому намагався нацькувати на нас із Владиславом загорян. Вочевидь, для створення обох Емісарів було використано ту ж саму тілесну матрицю, а це означало, що господар у них один…
— Чорт! — сказала я, і це була не лайка, а констатація факту. — Можеш не сумніватися, кузене: те, що тобі наснилося, не було породженням твоєї уяви. Цей сон відображав об’єктивну реальність — якщо не цілком, то принаймні частково.
— То ти знаєш цього монаха?
— Мала нагоду познайомитися, — ухильно відповіла я, вирішивши зачекати з подробицями. — Але продовжуй. Що було далі?
— Цей сон справив на мене велике враження, проте серйозно я до нього не поставився. Сама розумієш: мало що може наснитися людині, тим більше що весь минулий рік я часто думав про шкуру, сушив собі голову, як її повернути. А незадовго до прибуття на Істру я знову бачив уві сні того хлопця — і знову на ньому була лев’яча шкура. Так само й позавчора вночі. Обидва рази він їхав верхи на коні через Грані, час від часу розмовляв сам із собю незнайомою мовою, іноді співав пісні.
— Він їхав по Трактовій Рівнині?
— Ні, просто переходив з Грані на Грань крізь Ребра. І це, до речі, мене здивувало. Наскільки мені відомо, Івейнова шкура дає досить маґічної сили, щоб подорожувати Рівниною.
— Сила ще не все, — зауважила я. — Потрібні також і знання. Мабуть, хлопцеві їх забракло, щоб вийти на Рівнину.