— Може й так, — невпевнено мовив Ґуннар. — Хоча тоді я не розумію, як він міг упоратися зі шкурою. На ній були особливі чари, які не дозволяли користуватися нею нікому, крім нащадків Івейна. Щоб зняти їх, хлопець мав бути дуже сильним і вправним чаклуном… Гм, таким сильним, що йому ця шкура взагалі не знадобилася б.
— Чари міг зняти Женес, — припустила я. — А може, цей хлопець є Івейновим нащадком, нашим далеким родичем. За тринадцять сторіч змінилося чимало поколінь, а рід д’Івейнів завжди славився своєю плодючістю.
— Це правда, — погодився Ґуннар. — Мені навіть важко назвати бодай одну королівську родину в Лемоському архіпелазі, з якою ми не мали б кровних зв’язків. Якось я про це не подумав… А втім, це не так і важливо. Куди більше мене займає інше: що означають мої сни, чому вони мені сняться?
— Гадаю, вони означають саме те, що ти бачив, — сказала я. — Якийсь хлопець, імовірно, наш родич, заволодів лев’ячою шкурою, перебив купу зомбі, а зараз кудись прямує. Залишається з’ясувати суто технічні деталі: хто цей хлопець, де він узяв шкуру, як опинився в товаристві повсталих мерців і, нарешті, куди їде. Ну, а щодо того, чому тобі сняться ці сни, питання складніше. Одне з можливих пояснень полягає в спадковості. Ти — старший нащадок Івейна по чоловічій лінії і вже завдяки цьому маєш тісний зв’язок зі шкурою. А через неї — з хлопцем, який наразі носить цю шкуру.
Ґуннар у задумі потер підборіддя.
— Цікава думка. Але це швидше відповідь на питання „як“. А от „чому“ — в сенсі „навіщо“, „для чого“, „з якою метою“, — залишається незрозумілим.
— Я б теж хотіла це знати. І маю велику підозру, що ці твої сни стосуються не тебе одного, а й нас з Владиславом… До речі, як ти ставишся до того, щоб розповісти про них і йому?
— Жодних заперечень, — кивнув Ґуннар.
Я подумки покликала чоловіка, пояснивши, що йдеться про важливу справу. Владислав негайно вибачився перед Арно, підвівся з трави й підійшов до нас. Та щойно я почала розповідати йому, в чому річ, аж раптом у нашу розмову втрутився Баз, який у своїй котячій подобі скидався на мініатюрного барса.
— Гляньте-но! — пискляво крикнув він, вказавши передньою лапою в бік озера. — Мій таточко з глузду з’їхав.
По озеру плив Леопольд. Нас це не здивувало — на відміну від більшості котів, води він не боявся і плавав, як левіафан. Разом з тим, він цілком поділяв нелюбов своїх одномплемінників до всього надто мокрого, і лише крайні обставини могли змусити його добровільно полізти у воду.
— А що сталося? — запитала я у База.
— Не знаю. Тато сидів-сидів на березі, дивився-дивився в озеро, а потім шубовсть — і поплив. Здурів, словом.
Тим часом Леопольд доплив майже до середини озера, пірнув, за якийсь час виринув і швидко погріб назад до берега. Придивившись уважніше, я побачила, що в роті він тримає якийсь невеликий предмет.
Вибравшись на берег, Леопольд енерґійно обтрусився від води і потюпав до нас. Коли він наблизився, Владислав приголомшено прошепотів:
— Боже мій! Невже…
Я цілком поділяла його почуття — адже предмет, що його Леопольд стискав у зубах, був добре знайомий нам перстень з зеленкувато-жовтим каменем, схожим на хризоліт. Точнісьнько такий перстень понад рік тому я наділа на Сандрин палець, захистивши її від впливу Нижнього Світу. Тоді гадалося, що вона носитиме його недовго і при першій-ліпшій нагоді пройде процедуру екзорцизму, яка звільнить її від інфернальної залежності, а заразом знищить чаклунський дар, безнадійно зіпсований чорною маґією Женеса. Та коли з’ясувалося, що Сандра вагітна, було вирішено відкласти екзорцизм до пологів, щоб не зашкодити її дитині. Тому вона й далі носила перстень, ні на мить не знімаючи його, а на початку вересня зникла разом з ним. І от тепер він знайшовся — якщо не той самий перстень Бодуена, то його брат-близнюк, — і не десь-інде, а на Істрі, в озері неподалік родового замку князів Верховинських, звідки двадцять шість років тому Рівал де Каерден, на виконання Метрової вказівки, викрав двомісячного хлопчика, який згодом став моїм чоловіком…
Аж палаючи з нетерплячки, Владислав мало не силоміць вирвав з Леопольдового рота перстань і став оглядати його. Я простягла руку і торкнулася пальцем до гладкого камінця.
— Це він. Без сумніву, він. Бачиш цю подряпину?
— Так, бачу… Оце сюрприз!
— Я знав, що це вас зацікавить, — ображено мовив Леопольд, який, либонь, чекав, що ми на радощах кинемось обнімати його й гойдати на руках.
— Де ти… — почав був Владислав, але осікся. Ми на власні очі бачили, що кіт дістав перстень з озера. — Як ти його знайшов?