— Ні. Сам він не чаклун, — відповів Владислав і тут-таки пожвавішав. — Але ти подала чудову ідею. Патріархів секретар, превелебний Адріан, має чаклунський хист на рівні інквізитора. Я непогано запам’ятав його ауру… От тільки не певен, чи зможу дотягтися до нього. Бетика далеко звідси, а я лише приблизно знаю її розташування. Коли ми їхали по Маґістралі, Дай Чжень показував мені відгалудження, що веде до неї…
— Він нам обом показував, — уточнила я. — Ми там робили зупинку. Здається, я запам’ятала ту місцевість. Спробуймо разом дотягтися.
— Гаразд. — Владислав зручніше вмостився в ліжку і вже подумки запитав: — „Ти готова?“
„Так.“
З моєю допомогою він надіслав телепатичний промінь через несчисленну кількість Граней до далекої Бетики. Вірніше — в напрямку Бетики, оскільки на ній самій ми ніколи не були і наш чаклунський дар не мав інформації про її точні просторові характеристики. Якби на нашому місці був звичайний чаклун, навіть найдосвідченіший, його спроби встановити зв’язок з людиною на незнайомій Грані були б наперед приречені на невдачу. Зате наша сила вищих маґів дозволяла створювати не лише точковий промінь, але й трохи розфокусований, що охоплював цілу групу Граней, і водночас досить потужний, щоб його міг сприйняти адресат.
Ми вже хвилин зо п’ять надсилали виклик, але відповіді не надходило. Можливо, ми були надто далеко, або ж превелебний Адріан перебував десь у іншому місці, а може, Владислав погано запам’ятав його ауру і не міг увійти в резонанс із ритмами його мозку. Ми вже збирались були припинити спроби, щоб поновити їх зранку, на свіжу голову, аж раптом до нас долинув слабкий, схожий на тихий-тихесенький шепіт, відгук грецькою мовою:
„Слухаю.“
Владислав негайно сфокусував промінь.
„Отче Адріане?“
„Так.“ — Думки у відповідь стали чіткі й виразні. — „Хто це?“
„Принц Владислав. Ви маєте пам’ятати мене — цього літа ми кілька разів зустрічалися в Палатинумі.“
„Ваша високосте?“ — Превелебний отець був видимо спантеличений. — „Звичайно, я пам’ятаю вас. Чим можу прислужити?“
„Маю термінове повідомлення для його святості. Зможете його передати?“
„Певна річ. Уважно вас слухаю.“
„Буде краще, якщо запишете.“
„Зараз, ваша високосте, заждіть хвильку… Все, я готовий.“
„Диктую. На Істрі виявлено сліди С. Невдовзі про вашу причетність довідаються вороги. Прошу негайно вжити заходів. Записали?“
„О Боже!“ — сказав превелебний Адріан. Судячи з його вигуку, він належав до втаємничених. — „Це точно?“
„На жаль, так. Тому бажано, щоб усі, кому відомо, де перебуває С., зникли. І чимшвидше — лік іде на дні, а то й на години.“
„Розумію, розумію… Я просто зараз доповім про все його святості.“
„От і добре, покваптеся. І майте на увазі, що за вами стежать. Ще два місяці тому керівництво Інквізиції відрядило на Бетику своїх аґентів.“
„Нам відомо про це.“
„Ви маєте перехитрити їх. Самі вони не вороги, але цілком можуть вивести на вас ворогів. Пильнуйте. Годин за вісім я знову зв’яжуся з вами, щоб дізнатись, як ідуть справи.“
„Гаразд… А втім, ні, не вийде. Найпевніше, на той час мене вже не буде на Бетиці. Я один з тих, хто мусить зникнути. Краще я сам з вами зв’яжуся. Ви ж зараз на Істрі, я не помиляюся?“
„Так.“
„Тоді чекайте, ваша високосте. І не турбуйтеся — ми про все подбаємо. Дякую за попередження.“
Превелебний квапливо розірвав зв’язок, вочевидь, щоб уникнути запитань про Сандру. Владислав полегшено зітхнув і зарився обличчям у моє волосся.
— Слава Богу! Сподіваюсь, вони діятимуть швидко й ефективно.
— Отець Адріан справляє враження рішучої людини, — сказала я. — А ще він дуже переймається Сандриною долею. Цікаво, чому вони так дбають про неї? Навряд чи з простого альтруїзму. Можливо, патріарх вважає себе відповідальним за те, що сталося двадцять шість років тому, і тепер хоче допомогти твоїй дитині.
Владислав нічого не відповів. Його дихання стало рівним і спокійним. Доклавши чимало сил на встановлення контакту з превелебним Адріаном і отримавши від нього запевнення, що все буде гаразд, він дозволив собі розслабитись і миттю поринув у сон.
Наступні півгодини я теж намагалася заснути, проте марно. Зазвичай я не маю проблем зі сном, засинаю швидко і сплю, мов убита, але зрідка, після сильного стресу, в мене трапляються напади безсоння. А сьогодні (тобто вже вчора) я пережила неслабенький стрес.
Зрештою мені набридло безцільно вертітися в ліжку, я встала, надягла халат і тихенько вийшла зі спальні. Четверо вартових, що чергували у світлиці, мовчки відсалютували мені. Я кивнула їм у відповідь і зазирнула до суміжної кімнати, яку займали мої фрейліни. Всі три дівчини міцно спали, а на пухнастому килимі лежали, згорнувшись у клубочки, кішки Ґрети й Сесилі, Сарин кіт Моше і наші Леопольд з Лаурою. Вирішивши нікого не будити, я пройшла в коридор, де стояло на варті ще шестеро інквізиторів, а звідти — до замкової бібліотеки, що її Світозар надав у наше цілковите розпорядження.