Розділ 10
Коли Свен Ларсон прибув у вказане місце, там щойно лише займався світанок. Ще раз перевіривши своє розташування й остаточно переконавшись, що це потрібна йому Грань і відповідна латка на ній, Ларсон залишив Рівнину й оглянув околиці. Він перебував у долині, неподалік широкої спокійної ріки, над якою повільно плив ранковий туман. Кроків за двісті вище за течією, де в річку вливався струмок, стояв невеликий намет, а поруч паслося двоє коней.
Ларсон без роздумів рушив до струмка. Він був цілком упевнений, що попри присутність двох коней, у наметі перебуває лише одна людина — відьма на ім’я Міранда; а інший кінь, вочевидь, перевозив поклажу. Випадкові зустрічі на диких Гранях були великою рідкістю навіть на найпожвавленіших маршрутах, якими користувались мандрівники по Трактовій Рівнині, а тут, осторонь населених районів, це взагалі видавалося неймовірним. Важко було припустити, що з величезної кількості годящих для привалу Граней якийсь подорожній обрав саме цю Грань і саме ту місцевість на ній, де Свен Ларсон мав зустрітися зі своїм майбутнім напарником, а точніше, з напарницею.
Кроків за десять від намету Ларсон зупинився, виявивши перед собою те, що й чекав виявити, — захисний силовий купол. Це був розумний застережний захід, до якого вдавалися всі мандрівники, що зупинялися на ночівлю на дикій, недослідженій Грані. Він спішився, проте остерігся підходити до купола впритул, побоюючись, що той може бути налаштованим на больовий шок або смертельний удар. Натомість відступив на двійко кроків і голосно гукнув:
— Агов, хазяйко! Прокидайся, гості прийшли!
Зачекавши зо хвилю, Ларсон прокричав ці слова ще гучніше. Полог намету заворушився, відтак трохи відсунувся і назовні визирнула жіноча голова зі скуйовдженим темним волоссям.
— Та годі вже горлати, — сказала вона. — Зачекай трохи, я зараз, — і знову сховалася в наметі.
Через відстань та туман він не роздивився рис її обличчя, проте голос — дзвінкий, свіжий, з хлопчачими нотками, — непомильно вказував на молодий вік. Ларсон відчув певне полегшення: відколи він дізнався, що має працювати в парі з жінкою, то дуже боявся, що нею виявиться стара бридка карга з паскудною вдачею й огидними, навіть за мірками чорних чаклунів, звичками. Певна річ, молоді відьми теж не ягнята, але з ними таки можна мати справу.
За хвилю захисний купол зник. Ларсон розцінив це як запрошення і рушив до намету. Назустріч йому вийшла Міранда, закутана в довгий червоний халат, з невеликим казанком, рушником та мильним приладдям у руках. Вона зупинилася перед ним і зміряла його з ніг до голови пильним, прискіпливим поглядом.
Очманілий від подиву Ларсон витріщався на неї, не в змозі промовити ані слова. Ще по голосу він здогадався, що Міранда молода, але навіть подумати не міг, що вона зовсім юна дівчина, майже дівчинка — підліток років тринадцяти чи чотирнадцяти. Вона була невисока, струнка, в її ще по-дитячому щуплявій постаті вже потроху проглядалася приємна округлість форм. Обличчя дівчини вражало своєю досконалою, витонченою красою і бездоганною правильністю всіх рис; його не псував навіть занадто серйозний, вдумливий вираз, геть не властивий для такого юного віку.
— Ти Свен Ларсон, — сказала вона не запитливим, а ствердним тоном.
— А ти Міранда, — опанувавши себе, промовив він. — Вибач, але мені повідомили лише твоє ім’я.
— Цього досить. Якщо ми працюватимемо разом, то нам ні до чого зайві формальності. Сподіваюсь, ти не проти, щоб я називала тебе просто Свеном?
— Авжеж ні.
— Отже, домовилися, — кивнула Міранда. — А тепер, Свене, будь такий ласкавий, зачекай зо чверть годинки. Мені треба вмитися, причепуриись і вдягтися. А потім продовжимо наше знайомство. Домовились?
— Так, звісно.
— От і гаразд. За твоїм годинником зараз ранок, день чи вечір?
— День. Саме обідній час.
— То вмощуйся тут і обідай. А згодом я приєднаюсь до тебе, щоб поснідати.
Із цими словами Міранда розвернулася й енерґійною, по-чоловічому твердою, та все ж не позбавленою певної ґрації ходою рушила до струмка.
Ларсон провів її струнку постать довгим поглядом, поки вона не зникла за чагарником, потім покликав свого коня й перетворив його на кішку, попередньо відчепивши від сідла шкіряну сумку. Відтак розстелив на траві поруч із палаткою скатертину й виклав із сумки всі свої їстивні припаси — кілька сухарів, невеликий шмат солонини та гроно бананів, зірваних пару годин тому на одній тропічній Грані.