— Отже, ти стовбовий інквізитор?
— Аж ніяк. Моя родина править Гранню Нордкап — сумніваюся, що ти колись чула про неї.
Дівчина похитала головою:
— Твоя правда. Ця назва мені нічого не говорить. А де це?
— В Архіпелазі Енуґу. Норкап — четверта за значенням тамтешня Грань, порівняно цивілізована й густонаселена. Як і всі мої старші брати, я навчався в школі при Енуґському командорстві, а після її закінчення вирішив не повертатися додому — я був сьомим сином у сім’ї, тож на батьківщині мені нічого не світило.
— Ясно. А коли ти почав служити Господареві?
— Досить давно, ще в двадцять років. Тільки не Господареві Веліалу, а Господареві Локі.
— То ти слуга Локі? — У Мірандинім голосі почулося чи то розчарування, чи то зневага. Ларсон збагнув, що відразу впав у її очах. Слуги Веліала, найвпливовішого з Князів Нижнього Світу, з відвертою погордою ставилися до слуг решти Господарів і вважали їх мало не за ницих істот. — Дивно. Господар нічого про це не говорив. При нашій останній зустрічі він сказав, що ти служиш йому.
„При зустрічі?“ — про себе здивувався Ларсон, а вголос сказав:
— Зараз я служу Господареві Веліалу. В жовтні минулого року, коли я потрапив до почту принца та принцеси, Господар Локі тимчасово передав мене в підпорядкування твого Господаря.
— А в загоні більше немає наших людей?
— Безумовно, є, але хто — не знаю. Господар Веліал волів, щоб ми діяли незалежно один від одного.
— Мудре рішення, — промовила Міранда з таким благоговінням у голосі, ніби їй відкрилися найглибші таємниці буття. Перебільшений пієтет слуг Веліала щодо будь-яких, навіть незначних рішень та вчинків їхнього Господаря неабияк дратували Ларсона. — То ти не знаєш, що думають в Інквізиції про твоє зникнення?
— Дещо знаю. Я підтримую зв’язок з одним нашим братом, що працює в Центральній Канцелярії. Але зараз там не до моєї скромної персони — всю увагу прикуто до іншого, набагато гучнішого зникнення.
— А саме?
— Наступного дня після мене втекла принцеса Інґа.
Мірандині брови злетіли вгору.
— Як це „втекла“?
— Дуже просто: зранку вона була ще в замку, а опівдні десь щезла. Разом з нею зник її дядько, король Ліону Ґуннар, а також троє котів-перевертнів — дві самки та самець Леопольд. Принцеса залишила записку, в якій просила не турбуватися за неї, не шукати її й обіцяла, що за місяць-другий дасть про себе знати.
Міранда долила до своєї чашки ще трохи чаю.
— Розкажи про це детальніше. Все, що тобі відомо.
— Ну, я знаю небагато. Уночі принцеса майже не спала — якщо спала взагалі. Від другої по півночі до п’ятої просиділа в замковій бібліотеці — спершу сама, потім у товаристві короля Ґуннара. Коли поверталася до своїх покоїв, мала дуже засмучений вигляд. На ранок, під приводом поганого самопочуття, принцеса відмовилася від участі в запланованому на той день полюванні, відпустила фрейлін розважатись, а сама усамітнилася в своїй спальні. Останньої миті вирішив приєднатися до племінниці й Ґуннар — вочевидь, це було домовлено між ними наперед. Що ж до кота Леопольда, то він, судячи з усього, потрапив до їхнього товариства випадково: того ранку був у кепському гуморі, вередував і врешті оголосив, що не хоче на полювання. Принц Владислав поїхав на коті Базиліо, якого взяв у свого зброєносця Шако Оріарса, а принцеса, як засвідчили охоронці, що тоді чергували біля її покоїв, увесь ранок марно намагалась позбутися присутності кота. А на початку одинадцятої до неї прийшов король Ґуннар зі своєю кішкою Белою. Принцеса востаннє спробувала прогнати Леопольда, та потім здалась і дозволила йому залишитись, а варту попросила не турбувати її до обіду і нікого не впускати. Тоді її бачили востаннє. Щоб утекти, вона скористалася Колодязем — у спальні було виявлено його залишковий слід.
— І варта нічого не відчула?
— Принцеса встановила загороджувальні чари. Охоронці їх, звичайно, помітили, але нічого не запідозрили. Вона й раніше так робила, коли не хотіла, щоб хтось навмисно або випадково підслухав її розмову. — Ларсон відсунув порожню тарілку вбік і взявся до чаю. — Оце й усі відомі мені факти. Кажуть, принц Владислав у глибокій депресії. Та й Головний аж казиться. Кілька місяців тому без сліду зникла Сандра, а тепер — принцеса Інґа. Отримавши звістку про її втечу, він кинув усі справи в столиці і зараз щодуху мчить на Аґріс — чомусь упевнений, що принцеса вирушила саме туди, до свого батька.