Ларсон відчув, як чужа воля звільняє його свідомість від своїх залізних обіймів. Однак рухатися він і далі не міг, а прододовжував сидіти, мов бовван. Міранда простягла над його головою обидві руки і без поспіху створила всі належні для стирання пам’яті чари. Наступної миті перед очима Ларсона промайнув сліпучий спалах, і його розум поглинула темрява…
А потім він отямився, подивився на дівчину, що стояла перед ним, і розгублено мовив:
— Здається, Господар Веліал хотів поговорити з тобою, але щось зірвалося.
— Все гаразд, — усміхнулась вона. — Ми вже поговорили. А тепер допоможи мені чимшвидше зібратися. Господар наказав нам вирушати на Основу.
Розділ 11
Марк і Беариса давно втратили лік дням. Поспіхом залишаючи замок МакҐреґора, вони прихопили з собою лише Марків наручний годинник, який виявився несправним — вочевидь, механізм було пошкоджено чарами під час сутички на трактовому шляху. Марк намагався полагодити його, але нічого не виходило, і врешті він спересердя пожбурив годинника в річку, про що наступної ж миті пошкодівав — бо це був батьків подарунок на його тринадцятиріччя. Проте лізти у воду не став — сестра відмовила…
Подорожуючи по Гранях, не випадало покладатися на такі природні орієнтири часу, положення сонця вдень або вигляд зоряного неба вночі. За годину Марк з Беатрисою могли бачити дюжину світанків та смеркань, зі спекотного полудня вони потрапляли простісінько в холодну ніч, а вечірні сутінки миттю змінювалися сірою ранковою імлою. Незапаром вони опинились у якомусь суб’єктивному безчасів’ї, де єдиним мірилом подоланого за умовний день шляху було почуття втоми. Вони їхали, поки не падали з ніг, потім спали, поки не набиралися сил для наступного переходу, і знову їхали. За довжиною свого волосся, яке вже порядно натирало йому шию, Марк порахував, що вони подорожують близько трьох місяців. Беатриса не погоджувалася з ним і твердила, що набагато довше.
Попри їхні сподівання, за весь цей час їм не зустрілося жодної населеної Грані, де вони могли б залишити про себе звістку, а повторно надсилати листа Колодязем вважали за недоцільне. По-перше, перебували занадто далеко від рідних місць і на такій великій відстані не могли точно прицілитися. А по-друге, навіть у тому неймовірному випадку, якби їм вдалося правильно зорієнтувати Колодязь, лист надійшов би за призначенням через багато місяців. Це годилося б хіба що для прощального послання — а Марк та Беатриса не хотіли думати про таку можливість, вони й далі вірили в успіх свого задуму. Якийсь час брат із сестрою сподівалися, що з допомогою лев’ячої шкури, яка відчутно посилила вроджену маґію Марка, вони зуміють опанувати техніку міжпросторового зв’язку, але їм, незважаючи на всі зусилля, так і не вдалося докликатися ні до майстра Ільмарсона, ні до інших шкільних учителів, ні до батьків…
Рухаючись кріз Ребра, Марк і Беатриса дедалі більше відставали від викрадачки, що їхала по Трактовій Рівнині; про це свідчили дедалі старіші місця її стоянок, що зустрічалися на їхньому шляху. Втішало лише одне: слід тьмянів не так швидко, як боялася сестра, і по ньому ще можна було йти. Часом Марк шкодував, що піддався на Беатрисині вмовляння й погодився на цю погоню, замість шукати допомоги. Однак жодного разу не обмовився про це, оскільки розумів, що вже пізно міняти плани.
Безумовно, найважча частина подорожі припадала на долю Беатриси. Марк не бачив ніяких слідів, а отже, не знав, куди треба йти, тому в дорозі сестра керувала їхнім спільним тілом і лише на привалах передавала контроль над ним братові. Таким чином, Маркові доводилося потерпати від утоми якісь дві-три години на день, а решту часу страждала Беатриса. Проте не нарікала, дарма що в своєму власному тілі була вкрай вередлива і важко переносила інтенсивні фізичні навантаження. Розуміючи, що на карту поставлено саме її існування, як окремої особистості, сестра зібрала свою волю в кулак і терпляче переносила всі труднощі задля того, щоб повернути собі тіло.
Лише одного разу вона в розмові з Марком припустила можливість, що їм це не вдасться.
— Ну, що ж, — сказав він, — житимемо разом. Здається, ми гарно ладнаємо. Хіба ні?
— Так, звісно… Але тоді мені доведеться стати хлопцем, потім — чоловіком.
— Певна річ. А тобі це не подобається?
— Ну, взагалі, це непогано. Та дівчиною бути краще.
— І чим же?
— Твоє тіло не таке ніжне, не таке чутливе, як моє.
— Проте воно дуже й витривале. А ще в мене ніколи не буває місячних. Я ж пам’ятаю, як ти страждала в такі дні.