Коли „монах“ надійшов до ґанку, Руслана низько схилилася перед ним і мовила:
— Вітаю тебе, посланцю!
— І тобі вітання від нашого Господаря, мудра Руслано, — відповів Чорний Емісар. — Хай буде з тобою його милість.
З певною гіркотою Руслана відзначила, що в минулі часи до її імені неодмінно додавали епітет „чарівна“, а тепер вона стала просто „мудрою“.
— Прошу до моєї хати, посланцю, — сказала вона. — Там присядеш, відпочинеш і розповіси мені про мету свого візиту.
Емісар похитав головою:
— Мені немає часу розсиджуватися, та й тобі також. Час братися до справи.
Серце старої відьми закалатало.
— Слухаюся, посланцю, — знову вклонилася вона. — А ти, либонь, ушануєш мене честю спостерігати за моєю роботою?
— Ні. Господар цілком довіряє тобі і знає, що ти не потребуєш нагляду. Я лише прийшов передати його наказ.
Руслана міцно прикусила язика, лаючи себе за дрімучу дурість. Хто-хто, а вона чудово знала, що Чорні Емісари вкрай нестійкі маґічні конструкти, їм здатні зашкодити будь-які сторонні чари, а надто ж такі могутні, що їх буде застосовано в процесі перевтілення.
— Ну, гаразд, — після короткої паузи мовив Емісар. — Тепер слухай уважно: плани Господаря трохи змінилися. Дівчина не залишиться з тобою, а відразу піде по тунелю на Основу. За день-другий вона повернеться, і лише тоді ви візьметеся за реалізацію початкового плану.
— А якщо по неї прийдуть ще до її повернення?
— Не прийдуть. Переслідувачі будуть тут не раніше, ніж через три дні. Господар усе розрахував. За годину до їхньої появи ти отримаєш попередження, а згодом надійде сиґнал до початку вистави. Постарайся зіграти переконливо, але в жоднім разі не перегравай. Як настане розв’язка, втікай через тунель.
Отже, їй залишилося жити три дні, зрозуміла Руслана. Вона не мала жодного сумніву, що потойбіч тунелю на неї чекатиме смерть.
— Слухаюся, посланцю.
— От і чудово, — задоволено мовив Емісар. — Тепер розкажи, що ти будеш робити з дівчиною. Крок за кроком, не пропускаючи ні найменшої дрібниці.
Наступні чверть години Руслана детально описувала всю процедуру. Емісар ні разу не поправив її і лише час від часу задоволено кивав.
— Молодця! — похвалив він, коли вона закінчила. — Ти слово в слово запам’ятала інструкції. У тебе така ж феноменальна пам’ять, як і сто років тому. Ти досі розумна, старанна й систематична. Господар переказує, що ти маєш гарний шанс отримати вродливе юне тіло. Тут, на Гранях.
На якусь мить Руслана мало не повірила йому, але потім збагнула, що він бреше — так само, як брехав і сам Господар, обіцяючи їй ще багато років земного життя. Намагаючись приховати сумнів, що був виразно відбився на її обличчі, вона схилилася перед посланцем у глибокому уклоні й покірливо мовила:
— Милість нашого Господаря безмежна.
— А тепер, — сказав Емісар, — до справи. Ти маєш упоратися до заходу сонця.
— Буде зроблено, посланцю, — не розгинаючись, відповіла Руслана.
— Гм… Сподіваюсь, у тебе, крім дівчини, нікого немає?
— Нікого.
— І ніхто не збирається завітати до тебе на гостину?
— Ніхто, посланцю.
— Тоді до роботи, Руслано. Щасти тобі.
Із цими словами Емісар відступив на кілька кроків і щез у багряному спалаху. Стара відьма випросталася й сумовито подивилася на осінній ліс та ясне безхмарне небо. Тепер, коли вона твердо знала, що за три дні помре, життя здалося їй такою чудовою річчю…
Важко зітхнувши, Руслана розвернулась і ввійшла до хатини.
Розділ 13
Того дня ми вполювали на вечерю звірятко, зовні схоже на дикого кабана, але завбільшки з угодованого кролика. Ґуннар, як уже повелося, оббілував і випатрав тушку, а я приготувала з неї печеню, яку ми — я з кузеном та троє наших котів — з великим задоволенням з’їли. Своїм звичаєм, Ґуннар похвалив мій кулінарний хист і вже вкотре висловив щирий захват від того, що я, принцеса, онука короля, вмію так смачно готувати.
Я не стала казати йому, що лише два роки тому була звичайною земною студенткою і власноручне приготування їжі становило частину мого звичного способу життя. Він чудово це знав, просто йому подобалося хвалити мене, а мені було приємно чути на свою адресу похвали. Надто ж зараз, коли я наочно продемонструвала всю свою недосвідченість — і як чаклунки, і як мандрівниці по Гранях…
— Завтра ми будемо на місці, — сказала я, збираючи брудний посуд. — Це вже точно.
— Авжеж, — скептично мовив Леопольд, розлігшись на траві після смачної вечері. — Увесь останній тиждень ти торочиш про це „завтра“. А воно ніяк не настане.