— Точно.
— Гм, цікаво… — Марк поринув у глибоку задуму. — А якщо викрадачка скористалася Колодязем?
— Тоді кепські наші справи, — похмуро мовила сестра. — Не думаю, що зможу побачити, куди вона його проклала.
На цей час повернулася Карина і, підбігши до Марка, стала тертися об його ногу. Він узяв її на руки й притиснувся щокою до м’якої пухнастої шерсті. Кішка задоволено замуркотіла.
— От що, сестричко, ходімо туди. Нічого розумнішого я не придумаю.
— Твоя правда, Марку, — погодилася Беатриса. — Ходімо.
Він посадовив Карину на траву і сказав їй:
— Зачекай нас тут, гаразд? Нікуди не йди. Стережи Вулкана.
Збагнувши, що її збираються залишити, Карина жалібно занявчала.
— Ми ненадовго, — переконував Марк. — Зараз лише подивимося, що там усередині, й зараз же повернемося.
Кішка начебто повірила йому, згорнулась у траві клубочком і заплющила очі. Мар узяв до рук меча й випростався.
— Ну, ходімо.
Тримаючи меч напереважки і прикриваючи спину силовим щитом, він вийшов на відкриту місцевість і рушив до хатини, готовий до будь-яких несподіванок.
Чорна коза з тужливим меканням стрибала довкола зітлілих рештків своєї господині й не звертала на Марка ні найменшої уваги. Зате круки, ледь забачивши його, негайно кинулися в атаку. Щоб не розбиратися з кожним окремо, Марк скерував у гущу злобних птахів хвилю крижаного холоду. Близько дюжини круків, миттю перетворившись на шматки льоду, попадали на землю. А стільки ж уцілілих визнали за краще відлетіти на безпечну відстань.
До хатини Марк дістався без пригод і вже там зазнав нападу кози, яка, схоже, вирішила помститися за загиблу відьму. Він зустрів її ударом меча поміж рогів і розкраяв їй череп. Проте тварюка виявилася живучою і, попри смертельне поранення, змогла провести ще одну атаку, ледве не збивши Марка з ніг. Лише останньої миті йому вдалося відстрибнути вбік і вдарити в неї закляттям зупинки серця. Коза повалилася набік і, дриґнувши наостанок ногами, здохла.
— Знаєш що, — озвалася Беатриса. — Кинь-но цей меч і не спокушай долю. Маґія набагато надійніша. З відьмою ти впорався запросто, а з козою вирішив погратись і мало не догрався.
— Не в тім річ, Беа, — заперечив він, хоч і розумів слушність сестриних докорів. — Відьму я заскочив зненацька, і мій перший удар став вирішальним у всьому поєдинку. Вона просто не встигла зреагувати.
— Про це я й кажу. А якби ти кинувся на неї, махаючи мечем, вона б миттю тебе закатрупила. Тому, братику, кинь зброю й цілком покладися на маґію. Ну ж бо!
Зітхнувши, Марк устромив меча лезом у землю.
— Гаразд, умовила.
Він обійшов купу ще гарячого попелу, на яку перетворилося тіло вбитої ним відьми, обережно підступив до розчахнутих настіж дверей і зазирнув до середини. Хатина складалася з однієї великої кімнати, що слугувала її мешканці і за спальню, і за кухню, і за комірку. В кімнаті панував цілковитий безлад: великий дерев’яний стіл було захаращено немитим посудом, над яким із дзижчанням роїлися великі зелені мухи, на гнилій дощатій підлозі там і тут було розкидане козяче лайно, на ліжкові лежали зібгані простирадла, що либонь уже кілька років не знали прання. До всього іншого, з хати нестерпно смерділо гниллю, потом і нечистотами.
— Фу! — гидливо мовила Беатриса. — Як можна тут жити!
Долаючи відразу, Марк увійшов до хатини й роззирнувся. Його увагу негайно привернув відчинений люк у підлозі між стіною та пічкою, якого він з порогу не помітив. Очевидячки, в той самий час, коли коза здійняла ґвалт, господиня хатини перебувала в підвалі.
— Там, біля пічки! — сказала сестра.
— Так, бачу.
Він сторожко наблизився до люка й подивився вниз. Підвал був не менше трьох метрів завглибшки, туди вела полога дерев’яна драбина, нижні сходинки якої губились у темряві.
— Мені щось не хочеться туди потикатись, — сказав він.
— Мені також, — відповіла сестра. — Та якщо сліди ведуть униз… Ану, дай погляну.
Марк дозволив Беатрисі перебрати контроль над тілом. Вона швидко озирнулася довкола, відтак подивилась у підвал і повідомила:
— Викрадачка була там.
— А нагору поверталася?
— Не знаю. Не впевнена. По всій кімнаті забагато слідів, а на драбині вони дуже розмазані. Треба спуститись униз.
— Треба, то треба, — неохоче погодився Марк. — Тільки поверни мені тіло. Я звичніший до нього, та й реакція в мене краща, а зараз це найголовніше. Хтозна, що там унизу.
— Про реакцію ще можна посперечатися, — задля годиться зуважила Беатриса. — Та загалом, маєш рацію. Зрештою, це твоє тіло.
Повернувши собі керування тілом, Марк підійшов до столу, взяв свічку і запалив її від кресала. Коли полум’я розгорілося, він повернувся до люка, подумки проказав коротку молитву, до якої приєдналася й сестра, і повільно почав спускатися.