— Тоді ж нащо мене хотіли розстріляти? — резонно запитав Яків.
— То була помилка, — незворушно відповів Шумський і порадив колишньому партійному товаришу «реабілітуватись перед урядом УРСР».
— Якщо в уряді УРСР ви, мій товариш, і подібні нам, то нащо і перед ким мені реабілітовуватись? — резонно поставив питання Яків.
Шумський визнав рацію Водяного, виписав йому фальшивий паспорт і побажав успіху. Вони попрощалися.[878]
Далі Яків переховувався у Городищі, про що залишив спогади в оповіданні «З обіймів смерті»…
Навесні 1921 року Водяний опинився у Холодноярському лісі, в гайдамацькому таборі, що розкинувся неподалік села Мельники. Один з епізодів тих днів він висвітлив в оповіданні «В Холоднім Яру»…
Того дня у Мельниках було якесь свято. Більшість старшин і козаків подалися святкувати. У таборі залишилось якихось двадцять бурлак, тобто немісцевих. Їм не було до кого йти. Врешті й вони вирішили навідатися в Мельники — на обід до священика. Отож, залишивши лише сторожу, помандрували до села…
Повертаючись вранці, почули хлюскання нагаїв, стогони і благання про допомогу. У таборі на траві лежало двоє роздягнених до сорочок людей зі зв’язаними руками. Козаки били їх нагаями.
— Ох, братци, пащадітє, ми ж такіє же люді, как і ви.
— А признавайтесь, сучі сини, чого до нас забрели, — питали козаки і продовжували свистіти нагаями.
Водяний одразу втрутився.
— Стій! За що катуєте людей? — гукнув він до хлопців.
Екзекуція припинилася. До Якова підійшов старшого віку козак Охрім і склав звіт. Виявляється, вчора ввечері, коли він був на святі у Мельниках, його попередили, що зранку в селі тинялися якісь невідомі й все розпитували людей, де таборуються гайдамаки, скільки їх, чи багато кінноти, чи є кулемети і гармати. Селяни показали хату, де ті зупинилися. Отож Охрім із козаками пішов арештувати допитливих.
Охрім був свято переконаний, що то більшовицькі агенти, а оскільки вони не хотіли зізнаватися, то й вирішив допитувати їх із нагаями.
Водяний переглянув документи затриманих. Виходило, що це демобілізовані червоноармійці, родом із Полтавщини. Вимова в одного справді була полтавська, але другий дуже вже походив на москаля.
На допиті обидва запевняли, що вони робітники, яких забрали не питаючи в Красну армію, а тепер, звільнившись з її лав, вони шукають десь заробітку. Отак і опинилися в Мельниках. Про повстанців у Холодному Яру нічого не знали і не відали. І зовсім не сподівалися, що вскочать у таку неприємну халепу. Вони готові навіть пристати до партизанів, бо все одно не мають роботи.
Далі за справу взявся старшина розвідки. Затримані на питання, які села лежать близько їхнього села, почали плутатись. Натомість згадували інші, де нещодавно відбувалися повстання, «а потім грасували карні експедиції большевицької чрезвичайки». Стало очевидно, що Охрім не помилився. Це справді були більшовицькі розвідники.
Помітив Водяний і комуністичну «шлюфовку» школи «агітпросвєта». Але полонені ніяк не хотіли визнати, хто вони є насправді. Особливо вдавав із себе щирого москаль. Не було ради: козаки знову взялися за нагаї. Але Водяний «рішуче спротивився такому допитові». Відвівши убік начальника розвідки, запропонував йому інший план…
Яків оголосив, що шпигунів розстріляють. Першим відправлять до «небесної канцелярії» москаля. Йому запропонували написати прощального листа рідним. Той завагався, зблід, занервував. На очах виступили сльози. Все ж він опанував себе і ламаною українською відповів:
— Не маю родичів, не маю бліжніх. Вєдітє мєня куда знаєтє.
Двоє козаків повели його з табору. Водяний розраховував, що полтавець зі страху нарешті зізнається.
За хвилину з лісу долинули постріли. Хлопець здригнувся, зблід і почав плакати, просити, щоб його не вбивали. Йому знову порадили признатися. Але обіцянки подарувати життя ні до чого не призвели. Полтавець ні в чому не хотів зізнатися. Тоді і йому запропонували написати прощального листа. Повагавшись, він все ж відмовився. Тим часом до табору повернувся один із козаків.
— Пане отамане, — доповів він, — там того уже розстріляли. Микита залишився закопувати. Накажете і цього відвести?
Полтавець здригнувся і насторожився. Ще двоє козаків стали позаду нього з наладованими рушницями.
— Ходімо, — кинув один із них.
І раптом юнак, хоч і мав зв’язані руки, «несамовито побіг».
— Стій! Стій! — закричали гайдамаки і зірвалися за втікачем.
У таборі захвилювалися. Дванадцять козаків із рушницями побігли слідом. А напівголий полтавець «біг і біг за життям». У лісі лунали крики і постріли.
Тим часом привели москаля. Знову почався допит із погрозами. А за чверть години з лісу почали вертатися козаки.
— Зловили. Ведуть сюди.
Полтавця привели побитого та скривавленого. «Перед собою він бачив тепер тільки смерть». Але хлопець страшенно хотів жити, тож і наважився.
— Товариші, братці! Не мучте, — заскиглив він. — Даруйте життя… Я все розкажу. Тільки не бийте. Нас послав начальник Харківського воєнного округу товаріщ Дуднік із метою вивчити сили повстанців Холодного Яру.
Москаль гіпнотизуючим поглядом дивився на «зрадника».
— Што ти ґаваріш, сумасшедший?! Што ти дєлаєш, бєзумний? — сичав він, а тоді, повернувшись до Водяного, мовив із кривою посмішкою: — Таваріщ, развє ви нє відітє, што он сумасшедший? Ги-ги-ги… Єй-богу, он сумасшедший…
Дискутувати з патентованим ворогом ніхто бажання не мав, тож балачку швидко припинили.
Полтавцю за щире зізнання розв’язали руки і дозволили одягнутися. Оголосили, що чужинця розстріляють, а українцеві подарують життя. Та кожному було зрозуміло, що з лісу він не може вийти… Тож обох розвідників застрелили під час перебазування табору. Але полтавцю зробили послугу… Він не пережив страху останніх хвилин життя — його вбили несподівано. Сталося це в лісі над Великоднім озером.[879]
У березні 1921 року в Холодному Яру відбувся з’їзд. На нього прибуло близько тридцяти делегатів — отаманів, старшин і козаків, а саме: Микола Бондарук, Яків Водяний, Іван Деркач, один із братів Чучупаків, Чорний Ворон, Пилип Хмара, Макар Сіденко, Нестор Гришко, Максим Терещенко, старшина Хвиля та інші.[880]
Розгорнувши шовковий національний прапор, на якому поруч із гербом УНР було вишито гасло «Хай живе вільна самостійна Україна!», відкрили з’їзд. «З короткою урочистою промовою виступив отаман Водяний, — розповідав сексот. — Проспівали гімн «Ще не вмерла Україна». Потім знову виступив Водяний, особливу увагу зосередивши на політиці Москви стосовно України… Говорив, що слід згуртуватися і з приходом весни підняти масове повстання проти тих, хто йде за інтереси Москви, хто прагне закабалити український народ. Після нього виступив Бондарук Микола як представник петлюрівського штабу, оголосивши свої повноваження й документи. Наголосив, що йому доручено не підіймати масового повстання, а згрупувати людей і розпочати найжорстокіший масовий терор проти комуністів. Водяний зіскочив і закричав: «Панове, шпигун!» і, вихопивши револьвер, почав викликати Бондарука на ґерць… Всі делегати вихопили револьвери і не знали, що робити: чи стріляти у Водяного, чи у Бондарука — представника Петлюри, на котрого так багато надій покладали. З трудом вдалося заспокоїти Водяного, котрий, одначе, на з’їзді не побажав залишатися і поїхав, кинувши: «Попереджаю вас, панове, що це не є представник від нашого уряду, а є шпигун від уряду Москви, який доведе і вас, отаманів, і вірне вам українське козацтво до повної загибелі». Декому він закинув у серце сумнів… Але пережита в небезпеках зима і тепле майбутнє знову повернули туманні надії й довіру до Бондарука як представника УНР».[881]
1921 року Яків Водяний керував одним із гайдамацьких загонів у районі Холодного Яру і співпрацював з отаманами Ларіоном Загороднім, Юхимом Ільченком, Пилипом Хмарою, Кириченком, Миколою Кібцем-Бондаренком та іншими. Це підтверджують більшовицькі документи: «2 апреля со стороны Черкасского уезда прибыла в Холодный Яр банда Водяного, Кириченко и Кибця, передвинувшиеся якобы с полтавской стороны… Численность этих банд до 700 человек, в том числе около 200 кавалеристов… По агентурным сведениям, появившихся в Чигиринском уезде банд насчитывается до 2000 человек, из них большая половина кавалеристов: банды эти разделились на большие 4 группы… командуют большими группами Хмара, Ильченко, Водяный, Кибец, Кириченко и Загородний. При налете на Медведовку бандитами командовали одетые в матросскую одежду именовавшие себя Водяным и Загородним».[882]
[878]
З протоколу допиту від 29 вересня 1939 р., який провів нач. 5 відділу 21 ЯПО НКВД капітан Хорошевскій. — З архіву Р. Коваля.
[879]
Водяний Я. В Холоднім Яру // Героїзм і трагедія Холодного Яру. — Київ: Незборима нація, 1996. — С. 158–163.
[880]
Шепель Ф. Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття // Матеріали обласної науково-практичної історико-краєзнавчої конференції «За волю і долю України» (Наш край у 1917–1929 роках). — Кіровоград, 2002. — С. 111–112.