На власному прикладі Юрій переконався, що гуманізм до ворога обертається новими українськими жертвами: він пожалів полоненого начальника міліції, відпустив його, а той «віддячив», викликавши телеграфом з Єлисаветграда полк червоної кінноти. Бій завершився з великими втратами для холодноярців, а сам Залізняк потрапив у полон. У льохах Єлисаветградської ЧК він відчув у повній мірі «вдячність і ласку совєтської влади».
Ось фрагмент роману про ті жахливі дні…
«Двері відчинилися, і я побачив освітлений великий льох. Звідти долинув зойк. Чекісти із заляпаними кров’ю ногами, одягом, обличчями роздягали близько десятка чоловіків і жінок. Тоді знову зв’язували їм руки. Якась жінка із розпущеним волоссям, у розірваній сорочці впала на землю, благаючи не вбивати її. Під сміх і глузування вона цілувала чоботи одного з катів. Під стіною лежало на купі зо два десятки оголених тіл.
У льоху висів сморід гнилої крові і виділень людських тіл. Переступаю поріг, і моє єство огортає різка зміна. Павутиння надії обірвалося. Царство життя лишилося за тим порогом. Тут — царство смерті. Межу перейдено. Повороту нема. Бунтівні атоми живого тіла покірно змирилися з цим. Замість страху — в душі запанувала байдужість.
Приглядаюся до товаришів по нещастю. Роздягнені, стояли вони в черзі під стіною. Голий, уже старий священик із розкуйовдженим сивим волоссям, звівши очі до стелі, голосно читає псалом «Помилуй мя, Боже». Хлопець із розгубленим обличчям тремтячим голосом звертався до байдужих чекістів, щоб його вислухали, бо він ні в чому не винен.
Якраз роздягали другого священика, сильної будови, не старого ще брюнета. Він дивився на чекістів палаючими чорними очима і називав їх антихристами, звірами, людожерами. Погрожував, що Господь тяжко покарає їх.
Один із чекістів пхнув його кольбою до черги.
– Іді, іді, нє пуґай! Твой Бог в Москвє в ЧК, сідіт уже арєстован!
Останньою переді мною роздягали молоду гарну дівчину.
Очі чекіста масніли, коли він оглядав її стрункий стан. Дівчина щось тихо заговорила до голови ЧК, але той грубо пхнув її до черги.
— Хватіт тєбє кантррєвалюционниє пєсєнки па тєатрах распєвать!
Артистка, яку розстрілювали за «контрреволюційні» пісні, стала в чергу.
Роздягнули і мене. Скрутивши шнурком руки, поставили за нею.
Тіло її торкнулося мого. Обернулася до мене з божевільним поглядом глибоких чорних очей.
— Я не хочу вмирати… Хочу жити… Чуєте? Хочу жити! — почувся її болісний напівшепіт.
Що я міг їй сказати?! Що від її дотику десь із глибини душі виринув образ Галі й на хвилинку нестримно потягнув до життя? Але погляд на трупи під стіною повернув до дійсності і знову занурив душу в глибоку апатію.
Почався розстріл. По одному брали із черги і підводили під стіну. Розбита кулями камінна кладка льоху оголила глинисту землю.
Жертву ставили лицем до стіни, і горбатий заслинений жидок стріляв їй у потилицю з короткого карабіна. Деякі черепи злітали, бризкаючи на стіну мозком.
Черга переді мною все скорочується… Серце млосно стискається… Хоч би скоріше скінчилося це очікування!
Нарешті один із чекістів узяв за руку дівчину, що стояла поперед мене. Пішла слухняно, як дитина. Коли після пострілу вона впала, простягнувшись під стіною, я, не чекаючи більше, наближаюся і стаю над нею. Одне око її вибите кулею наверх. Брова над ним швиденько рухається, наче підморгує. Одна нога похапцем потирає другу, ніби та їй свербіла. Дивлюся на дівчину, і чомусь стає смішно. Чому? Хто може відповісти на це запитання! Може, то була скалка божевілля, якій щось не дало розгорітися…»[894]
Але «жартівниця Доля» видерла його з обіймів смерті: він втік з-під розстрілу…
Повернувшись до Холодного Яру, Горліс-Горський довідався, що побратими його вже «поховали», а Андрій Чорнота поставив у Мотриному монастирі дубовий хрест «на вічну пам’ять р. б. Юрієві»…
У Холодному Яру Юрій не тільки багато здобув, а й пребагато втратив — насамперед друзів. І кохану дівчину Галю…
Трагічно-кривава історія їхнього кохання вразила не одне покоління читачів. Важко було повірити, що таке взагалі можливо. Здавалося, що це художня вигадка. Відтак підважувалася документальна цінність свідчень. Якщо автор вигадав цю історію, значить, міг вигадати й інші епізоди. І книга із документальної площини переходила у жанр художньої — отже, і героїчні діяння холодноярців могли бути автором вигадані чи перебільшені…
Тому я не один раз звертався до дружини Юрія Горліса-Горського Галини Гришко, яка живе у США, чи була та історія (з іншою Галею), чи ні…
З пані Гришко я листуюся вже 10 років і за цей час поставив їй сотні запитань. Вона завжди змістовно відповідала, а от щодо «тієї» Галі з Кам’янки, яка була першим коханням Юрка, завжди промовчувала. І я знову писав: так було чи не було?! А вона знову відповідала на інші запитання.
Нарешті, на десятому році листування, пані Гришко написала: так, це було, а не хотіла писати з причин, які розумний зрозуміє… Хоч і жаль було «ту» Галю, все ж я з полегшенням зітхнув: значить, не художній роман написав Юрій Горліс-Горський… До слова сказати, такий авторитетний чоловік, як Улас Самчук, називав «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського спогадами і ніяк не інакше…
А ось фрагмент спогаду підхорунжого Михайла Дорошенка про бій із котовцями, що відбувся орієнтовно на початку січня 1921 року, коли Чорноліський полк здійснював рейд до кордону. Неподалік річки Синюхи на гайдамаків напала кіннота Григорія Котовського. Не бажаючи вступати у бій, партизани почали відступ у напрямку лісу Спорного. Як завжди в таких випадках, повстанці розділилися на групи, які пострілами намагалися призупинити ворога. Півсотня кінноти, котру очолив Юрій Залізняк (Городянин-Лісовський), чвалом обскочила лісок і на узліссі — поки тривав ар’єргардний бій — влаштувала засідку.
Коли засідка була готова, отамани Пилип Хмара та Ларіон Загородній, що затримували ворога, почали демонстративно тікати. Якраз біля тієї дороги у засідці чекали кулемети Залізняка. Котовці з войовничим гиком летіли назустріч своїй смерті. І вони знайшли її. Число вбитих червоноармійців сягнуло півсотні…
Напровесні 1921 року, виконуючи наказ отамана Івана Деркача, Юрій «видістався з Холодного Яру за кордон»,[895] бо мав завдання налагодити зв’язок із керівництвом Повстансько-партизанського штабу.
Завдання Юрій виконав: переправившись через Збруч, дістався ППШ, де й був прийнятий генералом Тютюнником. Але назад уже не повернувся: Юрко Тютюнник, з недовірою поставившись до посланця Холодного Яру, заборонив йому повертатися на Чигиринщину і скерував в табори для інтернованих.
І все ж через рік — навесні 1922-го — Юрій вертається в окуповану росіянами Україну, але не в Холодний Яр, а до Києва. Тут якийсь час проводить підпільну роботу проти більшовиків, а 3 травня 1922 р. отримує завдання вирушити на Поділля. В одному з повітових міст, неподалік кордону, у відділі освіти під прізвищем Горський влаштовується на посаду волосного шкільного інспектора.
Декілька разів переходив він Збруч, щоб передати конфіденційну інформацію уряду УНР. Та внаслідок доносу якогось Дацишина 3 квітня 1923 року Юрія затримали. Арештував його чекіст-латиш.[896] Слідство проводили брати Зільбермани, спочатку Мендель, згодом Янкель, а потім — заступник начальника губернського відділу ҐПУ Іванов. Горського звинуватили за ст. 58 — «приналежність до товариств і організацій, що ставлять собі за мету повалення радянської влади, або відізвання від Російської соціалістичної Федеративної Республіки».[897] Провів вісім місяців у тюрподі[898] Вінницького ҐПУ. Чекісти не спромоглися довести його вини і 16 грудня 1923 року звільнили з-під варти.
Виконуючи завдання одного з керівників українського підпілля, Юрій погодився працювати в агентурному апараті ҐПУ. Відтак досвідчений підпільник провалив не одну чекістську операцію. Та 1924 року — знову арешт. Цього разу вдати безневинного не вдалося: більшовики оцінили його «контрреволюційну» роботу на Поділлі у 15 років ув’язнення. Добре ще, що вони не дізналися про холодноярську сторінку його біографії…
[895]
Горліс-Горський Ю. Спогади. У ворожому таборі. В казематах ҐПУ. — Нью-Йорк: Говерля, 1977. — С. 4.