У групі Юрія Городянина-Лісовського та у подібних групах переважали свідомі українці, часом це були члени ОУН, які паралельно виконували велику пропагандистську роботу серед населення. Гаслом цих хлопців було: «Німецькими руками знищимо все більшовицьке!» Слід сказати, що багато старшин Армії УНР співпрацювали з німцями, зокрема і командарм Першого зимового походу Михайло Омелянович-Павленко…
Співпрацювали з німцями, а працювали на Україну… Недаремно Галина Гришко зазначала: «Від себе складаю потвердження (а навіть присягу), що Юрко ніколи в житті не працював на німців, на поляків, а на Україну, проти російського большевизму…»
І ось Юрій із друзями, колишніми холодноярцями Іваном Філоненком і Закревським, на підводах вирушили з Олександрівки через Нову і Стару Осоту на Головківку. Юрко із захопленням оглядав місцевість. Серце його переповнювалося невимовною радістю: він знову в Холодному Яру!..
Знівечений Мотрин монастир засмутив… Зайшли на його подвір’я. Горліс-Горський розповів товаришам про те, як навесні 1920 року тут святили зброю гайдамаки.
Спогади, спогади… Потягло за вали, де він вбивав чекістам кинджал «у ліву кишеню френча», де пізнав істину, що «від того, скільки цеглинок ворожого муру проб’ємо лезами і кулями, залежить висновок боротьби…»[908] Напевно, намагався розшукати могилку Галі… І могилу Івана Компанійця. А може, й те місце, де навесні 1920-го Андрій Чорнота поставив хрест «рабу Божому Юрію».
Заночували у Медведівці, в родині Дем’яна Чучупака. Зрозуміло, Юрій подарував Чучупакам два томи роману «Холодний Яр». Виявилося, що староста Медведівки — колишній холодноярець, який із відходом росіян повернувся до рідного села. Староста подякував Богові, що врятував Юрію життя і дав можливість «описати той наш пекучий вогонь, що вибухнув проти московської навали незгасимим полум’ям Холодного Яру. Хоч комунарія наш вогонь пригасила, — сказав староста, — але у вогнищі тому жевріє іскра. Маймо ж віру і надію, що прийде час і вона розгориться у незгасиме всеукраїнське вогнище».[909]
Юрій відвідав у Мельниках батьків Василя і Петра Чучупаків… Старенькі вже Степан та Оксана були безмежно зворушені…
Могилу Василя Чучупака огородили парканом, почистили металевий хрест, на якому внизу прикріпили тризуб. «Наступного дня, — згадував підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко, — в неділю, з самого ранку, в Медведівку на урочисте Богослужіння йшли гурти людей із ближчих і дальших сіл та й із Чигирина. Прибув із Суботова і колишній холодноярський старшина, а нині староста села Лука Полудень. Прийшло ще кілька колишніх учасників холодноярського повстання, поспішали гурти молоді, зацікавлені подіями недавнього минулого… Після служби Божої всі походом прийшли до могили отамана Василя Чучупаки… Коли відправили панахиду і священик виголосив «Вічная пам’ять», очолена (Іваном) Філоненком почесна варта дала з рушниць трикратний салют».[910]
Юрій виголосив на могилі Головного отамана Холодного Яру промову. Він згадав слова Симона Петлюри про те, що зовнішній ворог був би не страшний, коли б ми перемогли ворога внутрішнього, незгоду між собою, та коли б мали більше почуття відповідальності перед Україною.
Усі були безмежно зворушені величавою урочистістю події. Старенькі батьки покійного отамана зі слізьми на очах дякували присутнім, і зокрема Юркові, за вшанування пам’яті їхнього сина…
Приблизно у ті ж дні і в лісі під селом Розумівкою (тепер Кіровоградська область) було відновлено і освячено могилу Чорного Ворона та його товариства — і також за участі великої громади. Можливо, і до цього вшанування мав стосунок Юрій Горліс-Горський…
З наступом Красної армії починається його шлях на захід. Спочатку він зупинився у Рівному, де видавав газету «Волинь» Улас Самчук. Під час однієї із зустрічей Юрій заявив Уласу, що «справу визволення України не програно». Самчук у своїх споминах «На вороному коні» писав, що Юрій — «завжди оптиміст», для нього «клімат війни те саме, що для риби вода». «Ех, братику!.. — казав Юрій Уласу. — Ніяка холера нас не здушила і не здушить… Зрозуміло, що після… цієї, вибач, побєди кацапня задере носа, але… наша справа не програна! Не програна! Ми ще вернемось! Це пам’ятай! Ми тут забули свою люльку… Вони сюди прийдуть — це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям пам’ятників… Але ми вернемося за люлькою і всі ті пам’ятники знесемо на смітник. Це станеться!»
26 листопада 1943 року у Львові в православній церкві Святого Георгія Юрій побрався з Галиною, дочкою власника української книгарні у Рівному Івана Талащука. Ось уривок із запису в метричній книзі: «26.11.1943. Мешканець м. Львова Юрій Городянин-Лісовський, син Юрія і Людвини з дому Соколовської, народжений у Полтаві, православний, перший шлюб. Дата народження нареченого — 14.1.1898. Мешканка м. Львова Галина Талащук, дочка Івана і Ніни з дому Кореневської, народжена в Черняхові, повіт Острог, православна, перший шлюб. Дата народження нареченої — 1.3.1924. Хто вінчав — протоієрей Григорій… Свідки — Віталій Коваленко, Андрей Мартинюк, Андрей Пульба, Борис Шершевицький». Як ви помітили, наречений був на 26 років старший за юну Галю…
«Яким я пам’ятаю Юрка? — писала Галина Іванівна в листі до мене. — В першу чергу він був «безнадійним» романтиком, що дуже яскраво просочується в «Холодному Ярі»… Саме тому цей твір мав таку велику популярність… Письменником його не можна назвати, на це він мав куцу освіту, але з природи людина дуже інтелігентна, з широким діяпазоном бачення, надзвичайно гуманна… Вірний уенерівець… дисциплінований вояк і великий прихильник Петлюри… Любив жінок і, коли став славним, мав великий успіх у них у Львові, але до одруження в той час не дійшло… Любив збирати старі знимки, зокрема історичні, та й взагалі любив колекціонувати старовину чи якісь особливі речі. В Німеччині він купив фотоапарат «Лейка», який привіз в Україну, і робив знимки з усього, що його цікавило. Цей апарат він продав під кінець війни, щоб зробити запас харчів для нас для подорожі до Швейцарії. Але наступ большевиків розбив ці плани й гроші, звичайно, пропали».
«Дотепний, товариський, дуже здібний до всього, витривалий і розважний. Час від часу любив випити чарку в товаристві, але в міру… Любив військовиків, завжди був у повазі до старшин УНР», — додавав товариш Юрка Петро Майсюра….
Через Австрію Юрій Горліс-Горський із дружиною пробирається до Німеччини і оселяється в таборі для переміщених осіб (Ді-Пі) в Новому Ульмі. Розпочинається новий етап життя — на чужині. До слова, Юрко не мріяв, як багато наших емігрантів, виїхати у США. Казав, що з Європи ближче до Холодного Яру. Видно, вірив, що повернеться сюди. Адже одного разу мрія здійснилася…
25 вересня 1946 року у молодого подружжя народжується донька Леся. Здавалося, що життя ще попереду. Але…
У таборі Ді-Пі в Новому Ульмі, де жив Юрій Горліс-Горський, поповзли чутки, що він запроданець, агент «різнородних ворожих Україні сил — большевицьких, польських, німецьких».
Звідки такі жорстокі, безглузді обвинувачення?!
«Ще з часів його «слави» у Львові, — писала Галина Гришко, — на Юрка посипалися ярлички й доноси… Для мене й багатьох залишається лише одне питання: чому? Це болюче питання ми не раз обговорювали ще з Юрком… Плітки поширювалися, зрозуміло, «поза його плечима, таємно, підступно, ніколи прямо в очі».
«Перед його смертю посипалися погрози, — згадувала дружина Юрія, — у вікно нашої кімнати кидалися намотані на камінці присуди смерті, у нашу відсутність у кімнаті робилися обшуки, а потім демонстративно вішалися на клямці забрані речі. Зник револьвер, за яким Юрко дуже шкодував, бо ніколи не розлучався зі зброєю в ті небезпечні часи. Юрку ці моральні тортури неймовірно боліли. В обговоренні зі мною цих справ він дошукувався причин у психології галичан, у дрібничковості людського духу, заздрості тощо…
Мені й досі важко писати про ті сумні часи, коли я була свідком усіх тих наруг, наклепів і погроз із боку тих, хто причинився до його смерті. Його добре ім’я і честь були змішані з болотом ще далеко до того, як його фізично знищено. І це лише за те, що мав відвагу сказати правду тим «хлопчакам», як він їх називав, але ніколи не чинив їм ніякого зла. Всі наклепи робилися підступним способом, і коли нарешті Юрко, якому дуже боліло це моральне приниження, зажадав громадського суду, йому відповіли, що не мають до нього жодних претензій і закидів…
[908]
Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. — Київ — Львів — Дрогобич: Відродження, 2006. — С. 142.
[909]
Дорошенко М. Стежками Холодноярськими: Спогади, 1918–1923. — Філадельфія, 1973. — С. 212.