Юрко був прямий у своєму поводженні з людьми. Коли йому щось дуже дошкулить, мав вибухові напади… Коли він покидав табір Ді-Пі і поїхав на побачення до Авсбургу з начальником військової американської служби безпеки вже вдруге, я була в лікарні, а нашій новонародженій донечці було лише два дні. Причина поїздки була така: декілька тижнів перед тим несподівано з’явилася в таборі совєтська репатріяційна місія зі списком людей — совєтських горожан, майже всіх чолових людей із новоствореної УРДП (Українська революційно-демократична партія. — Ред.), із домаганням видати їх усіх їм. Не пам’ятаю, чим це закінчилося, чи вдалося тій місії когось захопити, чи ні, але ця подія вивела Юрка цілком із рівноваги. Він дослідив, хто дав список репатріяційній місії і привів її до нашого табору, та рішився на розпачливий крок — довести до відома американських властей і припинити це безправ’я».
На переконання дружини Юрія, влаштували засідку бандерівці, котрі й переслідували його в таборі… Юрій Горліс-Горський, якого не брала ворожа куля, був задушений зашморгом. «Свої» виконали присуд смерті, котрий у 1920-х роках двічі ухвалювала червона Москва. Хоча крапку у розслідуванні цієї справи ще не поставлено, але Галина Гришко категорична: її чоловіка вбито бандерівцями.
Життєва стежка Юрія обірвалася 27 вересня 1946 року, скоріше за все, у Міттенвальді чи Нюрнберзі. А Галина продовжувала чекати свого чоловіка…
«Я чекала на Юрка два роки, сподіваючись, що він з’явиться, аж поки втратила надію, — писала вона. — Я змогла лише раз поїхати до Авсбургу й мала довгу розмову з Карлом — головою американської служби безпеки. В ході розмови я відчула, що вони знають, що сталося з Юрком, і зробила з того висновок, що його заарештовано. Повернувшись додому, я звернулася до місцевого відділу безпеки, домагаючись звільнення Юрка, чи слідства, чи прямо потвердження того факту. Голова того відділу відразу ж потелефонував до Авсбургу і звідти дістав заперечливу відповідь. Досі пам’ятаю, як він кричав… що я ображаю їхню установу такими заявами. Перекладачем при цій розмові був мій знайомий із табору… Він живе тепер у Детройті. Рік чи два тому (тобто на початку 1990-х років. — Ред.) він написав мені листа і… розказав, що він знав про вбивство Юрка ще тоді, в 1946 році. Його кликали не раз бути перекладачем до тієї установи, і він… довідався про знищення Юрка, але з нього взяли присягу, що він нікому про це не розкаже. Я написала до нього досить неприємного листа, виливши всю гіркоту пережитого тоді болю і здивування, що в нього не знайшлося хоч дрібки людяності, щоб мене якимсь способом поінформувати. Більше я не одержала від нього листа…»
Юрка не залишили в спокої і після смерті. Деякі «діячі» продовжували «натхненно» паплюжити його ім’я. Хоча… Насправді коли хтось наважується ганьбити героя, то насамперед ганьбить себе.
Але ні смерть, ні брехні не зупинили Юрія Горліса-Горського — він продовжував і продовжує йти в життя своїми книжками.
1948 року в Новому Ульмі перевидано «Ave, diсtator!», а «Холодний Яр» — 1961 року в Нью-Йорку, 1967 року у Лондоні та в 1992-му і 1994 роках у Львові. А «Отаман Хмара» з’явився 1973 року у Нью-Йорку. Там же 1977 року знову побачила світ книга «У ворожому таборі».
Юрій Горліс-Горський продовжував жити і в легендах. Наш з Іваном Гнатюком приятель політв’язень Кузьма Дасів із Борислава розповідав, як в одній із давніх комуністичних брошурок прочитав, що 1956 року з території Австрії та ФРН до Угорщини на допомогу «угорській контрреволюції» проникали українські «контрреволюціонери», і серед них — Горліс-Горський, який став радником мадярського генерала Кішбарнака.
Ця легенда своєрідно підтверджує визнання ворогом значимості вічного повстанця. І фраза чекіста Галіцкого, адресована отаманові Хмарі з однойменної книги, стосується також й автора — Юрія Горліса-Горського: «Коли б на ваших руках не було нашої крові, то ви не являли би для нас ніякої цінності».
Справді на руках автора роману «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського була кров катів українського народу. І це піднімає вагу його слова!
13 жовтня 1996 року багаторічний лісничий Холодного Яру Олександр Найда, який відновив для нащадків Холодноярський ліс (після Другої світової він становив лише 3 % від загальної площі лісів початку ХХ століття), розповів мені, що оті 44 примірники двотомника «Холодний Яр», які Юрій Горліс-Горський подарував селянам Мельників, Медведівки та інших сіл 1942 року, КҐБ вишукував і вилучав до шістдесятих років! А людей, у яких знаходили цю книгу, трактували як неблагонадійних з усіма сумними наслідками. Виявляється, до 1970-х років (принаймні до 1974 року) в структурі місцевого КҐБ існував «уполномоченный по Холодному Яру»!
Ось який страх був у окупантів перед Холодний Яром!..
І ось 2006 року історичний роман Горліса-Горського перевидано в Самостійній Україні. Хочеться вірити, що і нині, як колись, у 1930-ті роки, ця книга виховає тисячі героїв, котрі здобудуть-таки Українську Україну, в ім’я якої творив, боровся і загинув великий українець Юрій Городянин-Лісовський.
32. Іван Полтавець-Остряниця, наказний отаман Вільного козацтва
Іван Полтавець-Остряниця відіграв важливу роль у житті багатьох українців. Один із них, Каленик Лепикаш, зустрівся з ним у Петроградській школі броньових автомобілів у червні 1917 року. Полтавець, згадував Каленик, аж палав вогнем любові до козацької історії українського народу. Він захоплено розповідав про козацтво і казав, «що настав час стати нам на ноги і відділитись від Москви». «Його розмови вплинули на мене, — писав Лисюк-Лепикаш, — і я став сам почувати себе козаком».[911]
Полтавець-Остряниця залучив Каленика до Петроградського відділу Вільного козацтва. Невдовзі підбив його й інших відчайдухів взяти участь у нальоті на Історичний музей із метою відібрати стародавні козацькі прапори, а заодно і козацьку зброю. Експропріація українських скарбів відбулася успішно…
Напевно, активна діяльність петроградських вільних козаків була не до шмиги прихильникам «єдиного революційного фронту». Тож довелося невдовзі підполковнику Полтавцю-Остряниці тікати з Петрограда до Києва і творити збройну силу українського народу тут. Зокрема, взявся він за підготовку Першого з’їзду Вільного козацтва.
Полтавець-Остряниця належав до кола тих, хто завдяки своїм здібностям і творчій любові до України був здатний впливати на хід історії. Про цих небагатьох, «натхненних огнем любові до… історії українського народу», писав у своїх спогадах вільний козак Демид Гулай: «Ці одиниці — підполковник Іван Полтавець-Остряниця… підпоручник Міхновський… ветеринарний лікар Луценко і суддя Сергій Шелухін… та десятки інших… Не дивлячись на те, що вони в питаннях ідеологічного характеру були самітні, почали вони посилено стукатись у серця українців».[912]
Демид Гулай, змальовуючи невиразне українське національне лице революційного часу, коли мало хто мріяв про Самостійну Україну, писав: «Пригадую ті часи, коли й мені довелось розмовляти зі старшинами та вояками українського походження. У старшин національна свідомість — українськість — проявлялась хіба тим, що вони любіше співали свої пісні, шанували нашого генія Тараса Шевченка, дехто з приємністю пригадував оповідання Кащенка й інших письменників, що писали в своїх творах про лицарську славу та героїчну боротьбу козацтва за волю свойого народу і власну державу. Але у них і гадки не було, щоб ми, нащадки славних прадідів, використали революційний хаос та збудували державне життя».[913] А Полтавець-Остряниця додавав: «Здавалося, що меч та чужоземна адміністрація остаточно вирішили національну проблему на великій східній рівнині, змішавши всі народності докупи і витворивши загальний тип — общероса; але пригнічене національне почуття очікувало першої нагоди і — коли на зміну силі повіяло лише правом — Світ знову почув за національну пожежу на Чорноморських ланах».[914]
[911]
Драган Р. Вік прожити — не поле перейти (У 90-ліття Каленика Лисюка) // Українське Козацтво. — 1978. — Ч. 1–2 (46–47). — С. 39.
[912]
Гулай Д. Відродження Вільного Козацтва в Україні в 1917 році // Українське Козацтво. — № 6 (59). — Жовтень — грудень. — Чикаго, 1979. — С. 6–7.
[914]
Полтавець-Остряниця І. Заповіт // Українське Козацтво. — Ч. 5–6. — Липень — серпень. — 1978.