Як оцінював Павло Скоропадський особисті якості Івана Полтавця-Остряниці? «Неглупый человек, большой украинский энтузиаст, гетманец, чрезвычайно честолюбивый, авантюрист в полном смысле этого слова, — писав Скоропадський, — его можно было подбить на патриотическое предприятие. Очень высокого мнения о себе, действительно прекрасно говорил и владел пером и очень недурно рисовал. Часто хотел играть роль ему не по плечу, очень был подвержен лести…»[940]
Іван Полтавець взяв найактивнішу участь у підготовці державного перевороту 29 квітня 1918 року. Він увесь час перебував поруч із майбутнім гетьманом, навіть жив із ним в одній квартирі, яка перетворилася на штаб повстання проти Центральної Ради.
28 квітня Павло Скоропадський гостював у родині Безаків. Господиня, Олена Миколаївна, була запеклою російською монархісткою, України зовсім не визнавала — ні самостійної, ні несамостійної. Попри гостинність, вона, очевидно, була не надто рада бачити за своїм столом Полтавця-Остряницю з голеною головою. Все-таки вона і до нього намагалася виявити люб’язність. Тож лише скривилася, коли Полтавець раптом заявив, що «Володимир Святий був також українцем і що історично доведено, що він ніколи бороди не мав, а бороду йому домалювали на іконах пізніше через великоросійський вплив».[941]
Саме з Полтавцем-Остряницею та ад’ютантом Гнатом Зеленевським Павло Скоропадський прибув автомобілем у цирк Крутикова, де відбулася історична подія — обрання Гетьмана України. В цей день Павло Скоропадський призначив Полтавця-Остряницю Генеральним писарем…
До слова, у Суботові 1918 року «діди» гетьмана не обирали, «отже, признали того, що «об’явивсь».[942]
Полтавець був великим знавцем придворної етики і звичаїв історичної Гетьманщини. Старанно дотримуючись козацьких традицій, він фактично став головним церемоніймейстером Гетьманського двору. Сприяла цьому і його імпозантна зовнішність.[943]
Старшина для доручень штабу Запорозького корпусу Вартоломій Євтимович, якому пощастило побувати на прийомі при дворі гетьмана Павла Скоропадського, подав такий образ Полтавця-Остряниці: «Вище середнього зросту, сильно збудований, стрункий, добре вигімнастикований, із рівним носом, із чорно-вогнистими очима, з підстриженою «під гичку» чорно-кучерявою чуприною, з невеличким пушистим вусом, що відтінював гарно вирізані вуста». Ревно дотримуючись стародавніх традицій, Полтавець-Остряниця одягався розкішно — «у дорогі кармазини, з безцінною «дамаскою» при боці, підперезаний дорогим золототканим шалем, у жовтих сап’янцях, на яких мелодійно подзвонюють у підібраних тонах срібно-позолочені, дорогої сніцерської роботи, остроги, стилізовано скопійовані з музейних взірців». Євтимович писав, що Полтавець-Остряниця «ніби зіскочив із старого портрета» і був «класичним взірцем українського мужеського типу». Говорив доброю українською мовою, «кокетуючи запозиченими із старого словництва архаїзмами».[944]
Іванові Полтавцю належить значна роль у підготовці гетьманського універсалу від 16 жовтня 1918 року про відновлення козацького стану і повернення йому прав і привілеїв, скасованих Катерининою II… Мова про оту «золоту грамоту», які з покоління в покоління чекали його земляки-суботівчани.
Ось уривок із гетьманського універсалу: «Вас, козаки, — нащадки славних лицарів запорожців, Ми закликаємо з честю носити даровані нами козацькі жупани і добре дбати про те, аби соромом і ганьбою не вкрити їх і клейнодів козачих і тих великих славних сторінок нашої історії, якими ми досі пишались… Хай тіні великих предків наших дадуть всім нам міць і силу правдиво й чесно виконати те завдання, яке тепер стоїть перед Нами і Державою Українською».[945]
Коли гетьман Павло Скоропадський заради миру в українському таборі зрікся влади, він разом із найближчими співпрацівниками виїхав до Німеччини. Так Полтавець-Остряниця опинився у Німеччині.
На еміграції між гетьманом, який вирішив відійти від активної політичної діяльності, та непосидючим Іваном Полтавцем-Остряницею виникла незгода. Енергійна натура Полтавця-Остряниці шукала нових методів боротьби — тим більше коли в Україні йшла війна. Тому, як наказний військовий отаман Вільного козацтва, почав перебирати ініціативу на себе.
4 вересня 1920 року у Берліні частина старшини постановила відновити організацію українського козацтва. Його очолив Іван Полтавець-Остряниця. У березні 1921 року місцем штабу військового отамана став Мюнхен, де розвивався молодий націонал-соціалістичний рух. Попри свої антисоціалістичні погляди, Полтавець пішов на співпрацю з націонал-соціалістичною партією. Не один раз контактував з Альфредом Розенбергом, який виношував плани розчленування Росії на національні держави…
Але неспокійна душа Полтавця-Остряниці не могла обмежитися переговорами, участю у нарадах і написанням статей. Він прагнув бою. Як виглядає, Полтавець вирушає в Україну, пробирається на Чигиринщину, до Холодного Яру. Принаймні цьому є підтвердження у спогадах уповноваженого ЧК Петра Пташинського. Чекіст стверджував таке: «Знаменские леса с Холодным Яром оседлали атаманы Заболотный, Чучупака, Полтавец-Остряница… В июне 1921 года Чекаленку, Кошелеву и мне при помощи подразделений 25-й стрелковой дивизии предстояло осуществить операцию по ликвидации бандитизма в Холодном Яру и атаманов Чучупаки, Заболотного, Полтавца-Остряницы, Ивана Гребенюка».[946]
Далі Пташинський детально описав зустріч з отаманами Чучупакою та Полтавцем-Остряницею в Холодному Яру. Полтавець справив на чекіста найгірше враження, бо вкрай вороже поставився до ідеї переговорів із чекістами та й безпосередньо до самого Пташинського, якого весь час прагнув підпоїти, а тоді ліквідувати. Чекіст вважав Полтавця «лютим ворогом бідноти, потомственним куркулем» (див. розділ «Спогади чекіста Пташинського». — Ред.).[947]
Свою зустріч з отаманами в Холодному Яру Пташинський датує липнем 1921 року… Тим часом у Відні, влітку 1921 року, було створено Українське національне вільнокозацьке товариство, тимчасову Генеральну управу якої очолив Василь Вишиваний (ерцгерцог Вільгельм Габсбург), який мав те, що бракувало Петлюрі і Скоропадському, — «кров імператорів».[948] Повернувшись у Німеччину, Полтавець-Остряниця приєднався до політичної акції Вільгельма Габсбурга. Паралельно налагоджував контакти з російськими монархічними колами, що знайшло схвалення самого генерала Людендорфа. Досягнув Полтавець і підтримки німецьких правих кіл.
Співпраця отамана з Василем Вишиваним продовжувалася лише десять місяців, відтак Українське національне вільнокозацьке товариство на початку 1922 року через внутрішній антагонізм розкололося. Конфлікт вилився на сторінки преси…
У січні 1923 року Полтавець-Остряниця у Мюнхені заснував Українське національне козацьке товариство. Від самого початку воно взяло на озброєння «ідеологію націонал-соціалізму, маючи в перспективі застосовувати її в Україні. УНАКОТО вбачало своє призначення у створенні козацької сильної бойової армії, на зразок «ордену».[949]
«Ми гадаєм, — писав Іван Полтавець-Остряниця, — що всякі застереження про наші найскромніші бажання мусять уступити, а на їх місце стати: 1. Націоналізм. 2. Національний соціалізм. 3. Козачество як самооборона нації та 4. Ловка, розуміюча тактику сьоднішнього дня дипломатія, що покривається одним словом — диктатура, і домінація національної народної партії до часу, поки держава буде створена і зможе виявити без каліченої революцією демократії та жидівської меншості свою дійсну волю».[950]
У програмних документах товариства наголошувалося, що саме «демократичні принципи стали основною причиною поразки у Національно-визвольній боротьбі».[951] У статуті було закладено дискримінаційні пункти щодо представників інших націй, зокрема стверджувалося, що громадянином Української держави «може бути лише козак, а козаком — лише українець по крові, без різниці віросповідання». Далі зазначалося, що за певних умов громадянами України можуть стати й люди інших національностей, але не євреї — «жиди не можуть бути зовсім городянами Української Держави». Всі іноземці позбавлялися права брати участь в управлінні Українською державою, посідати посади в уряді, видавати пресу тощо.[952]
[943]
Осташко Т. Український козацький Рух в еміграції (1919–1939) // Український консерватизм і гетьманський Рух. Історія. Ідеологія. Політика. — Київ: видавничий центр КДЛУ, 2000. — С. 287.
[944]
Євтимович В. Перше ставлення в гетьмана // За велич нації: У двадцяті роковини відновлення Української Гетьманської Держави. — Львів, 1938. — С. 119–120.
[945]
Універсал гетьмана Павла Скоропадського про відновлення козацтва // Українське Козацтво. — 1973. — Квітень — червень. — Ч. 2 (24). — С. 3.
[946]
Пташинский П. Пути-дороги (Петр Никифорович о себе и еще кое о чем, что было когда-то давным-давно. 1902–1921 гг.) — Глава 12. Последний бой. — На правах рукописи. — Белгород-Днестровский, 1988. — С. 267.
[949]
Савчук О. Гетьманський рух у Польщі у 1920-30 рр. // Останній Гетьман. — Київ: Академпрес, 1993. — С. 172.