Олександра оповідала це своїй дочці Хтодорі. Цю розповідь чула Марія Романівна Апілат, тітка Івана Березюка, яка йому все це і переповіла.
Перша дружина Сидора Мотря — ота, що збожеволіла від переживань, — мала подругу — Олександру Феофанівну (пізніше Хромову). У Саші було багато фотографій дореволюційної пори і 1917 — 1920-х років. Були там світлини і Мотрі та її рідних, і Сидора. Очевидно, все це щезло, хоча надія знайти їх ще не згасла…
Останні роки життя Темний жив у Тетяни Костівни та у Степаниди Рибалки. Хоч і мав він уже 88 років, та, здається, жив би ще і жив. Але потрапив у автомобільну катастрофу, сильно травмувався і невдовзі зачах.
Помер Сидір Іванович Темний 14 січня 1968 року у рідній Грушківці. Спочив у хаті, в якій виросли холодноярські повстанці брати Апілати та їхня сестра Дуся. Поховали його у Грушківці. Могила, на жаль, не збереглася.
«Людська оцінка гайдамаків неоднозначна, — стверджує двоюрідний правнук Сидора Темного Іван Березюк. — Від «нейтрального» (більшість) до негативного («бандити») і рідко — позитивного». Саме через це родина Зінкевичів відштовхнула від себе Гната (холодноярський сотник. — Ред.), навіть згадувати не хотіли про нього — «бандит», і все! «Так само було і з Сидором Темним у пору брежнєвщини, — писав Іван Березюк. — Йому, на жаль, серед рідні місця не знайшлося і тепла дісталось дуже мало. На жаль… Я його пам’ятаю… Мені тоді було 10–12 років. Але шкільне, в основному, виховання змушувало мене дивитися на цю людину негативно…»
Іван Тимофійович Березюк вважає, що «негативне ставлення селян Грушківки до гайдамаків» викликано кровопролиттям, яке учинили у селі якісь «синьожупанники», що проходили через село. Вони грабували, ґвалтували, вбивали. Хто вони такі, ніхто не знав, але оскільки бандити вирядилися в жупани, то судили по одягу. Мені особисто згадується тут чекістський загін «батька Вернигори», переодягнений у гайдамацькі строї… А скільки таких «карбатів» вишукувало жертв по селах, щоб вдовольнити свою ординську спрагу крові та ще й дискредитувати Національно-визвольний рух?..
І все ж більшовики частіше діяли відкрито. Вони вбивали, палили і ґвалтували, як правило, не ховаючись і не переодягаючись у гайдамаків. Чому ж досі грушківчани ходять вулицями, названими на честь катів нашого народу?[958]
34. Іван Лютий-Лютенко, звенигородський отаман
Іван Лютий впродовж свого майже столітнього земного шляху повсюдно творив навколо себе українське життя — життя справедливе, братерське, щедре на чин і офіру. Хоч і доля засудила Лютого-Лютенка на довічне вигнання, що тривало 66 років, — навколо нього завжди була Україна: і в Польщі, і в Німеччині, і в США, ба навіть в Африці.
Народився він 24 червня 1897 року на Звенигородщині в Капустянському лісництві, де працював лісником батько — Макар Минович. Мама, Євгена Цибульська, походила з родини заможних хліборобів звенигородського села Товмач.
Іван закінчив земську школу (чотири класи), згодом курси Паршина в Москві. Окрім диплома за шість гімназійних класів, отримав із Московського навчального округу привітання, оскільки був визнаний найкращим студентом з математики. Опріч математики, Іван дуже любив спорт. Ще навчаючись, він викладав теорію фізичного виховання і вів практичні заняття. Тут виявилося його уміння подавати команди.
Тим часом розпочалася Світова війна. Під впливом російської пропаганди Іван Лютий-Лютенко вирішив іти на фронт. Його приписали до 55-го полку піхоти на Ходинці під Москвою — в команду «вольноопрєдєляющіхся», а на фронті зарахували до 8-го Московського гренадерського полку.
Якось під обстрілом німців (разом з солдатами) він зняв із колючого дроту трупи російських офіцерів. За це був представлений до нагороди та ще й отримав право продовжувати навчання в Тифліській школі прапорщиків.
На Кавказ поїхав через рідне село. «Це була неймовірна несподіванка. Мене ніхто не чекав і не сподівався зустрічати, — згадував Лютий-Лютенко. — І раптом я до хати!.. Радість, утіха, обійми, цілування і сльози, рясні сльози матері й сестри, що з радості й говорити не могли».[959]
Побувши вдома два дні, Іван через Харків та Ростов-над-Доном поїхав до Тифліса. У школі вільних місць не виявилося, і юнака відправили в Омську школу прапорщиків. Через вісім місяців здійснилася мрія сільського хлопця — він став офіцером.
Юрій отримав призначення до Києва. «У Києві, — пише він, — комендантом тоді був німець Медер, а штабс-капітан Олександр Загродський був у нього одним із ад’ютантів. Медер був дуже суворий і вимогливий до солдатів. Мене призначили до складу 2-ї дивізії, що стояла в Ромні на Полтавщині. Прибувши в Ромен, я зголосився у штаб дивізії. В канцелярії були офіцери — генерал і полковник, а збоку сиділи якісь дівчата-панянки. Мене запитали, де я хочу служити — в Умані чи в Черкасах? Слухаючи нашу розмову, дівчата перекидалися стиха між собою словами, сміючись, а потім одна з них і каже до мене:
— А чого то ви цвенькаєте по-чужому?.. Ви ж українець!..
Тут і офіцер, що оформляв мої папери, заговорив до мене по-українському. Це було для мене дуже дивною і дуже милою несподіванкою, якої я і думкою не міг припустити, а не те що почути. Після оформлення паперів ми пішли всі разом на вечерю».[960]
Івана призначили помічником командира 12-ї роти 290-го полку, що дислокувався в Черкасах. Прослужив він на цій посаді півроку. А тоді… тоді прогриміла Лютнева революція.
Невдовзі 290-й полк очолив Володимир Сікевич, який визнавав Центральну Раду. За її наказом повів свою частину проти більшовиків, що наступали з Харкова. Неподалік Гребінки зустрілися… «Частини їхні складалися переважно з малоросів і свідомих українців, але збаламучених принадною пропагандою большевицьких агітаторів, які обіцяли безтурботне райське життя після остаточної перемоги совєтської влади. Розгорівся завзятий бій, в якому я був поранений у ногу», — згадував Лютий-Лютенко.[961]
Одужавши, Лютий-Лютенко повернувся до полку. Невдовзі він вже бився проти більшовиків неподалік станції Бобринської. «Це були переважно червоні матроси з Чорноморської фльоти, — розповідав він. — І хоч вони були регулярні фронтовики, «купані в морі, сушені бурями і гартовані сонцем», як любили чванькувато підкреслювати, та на суші вони показалися неповороткими, а в деяких ситуаціях зовсім безпорадними. Ми їх розбили вщент!»[962]
За Директорії сотник Лютий-Лютенко отримав призначення на посаду командира 25-го Черкаського куреня, що дислокувався у Смілі. «За яких два-три місяці, під безперервним вереском большевицької пропаганди, в батальйоні залишилося всього-на-всього 27 козаків, а решта, здеморалізувавшись… порозбігалися «грабувати награбоване». Одного разу, на вузловій станції Цвіткове, зустрілися ми з дезертирами, що, залишивши фронт, зі зброєю в руках і в повному виряді їхали цілим ешелоном. Просяклі наскрізь большевицькою пропагандою, вони, в основному росіяни, взялися зривати з нас офіцерські погони і жовто-блакитні відзнаки. Мій товариш вихопив шаблю і відтяв нахабі руку, що простяглася до його мундира. Зчинився гармидер з «общєпонятнимі» матюками, здавалось, спалахне бій і кровопролиття. Але зразу, ніби на якусь команду, дезертири притихли. Мабуть, побоялися битися з нами…»
Відступаючи разом із Запорозькою дивізією під командою Олександра Загродського на Христинівку, Лютий занедужав на тиф. Залишивши товариша в уманській лікарні, запорожці помандрували далі. А в Умань вдерлися москалі. «В першу чергу кинулись вони до шпиталю виловлювати хворих старшин, перевіряючи руки всіх хворих… — згадував сотник. — Якщо на руках були мозолі, тверді і порепані долоні, то цей для них був «свой», «наш». Коли ж руки були чисті, гладенькі, без мозолів, то власників таких рук большевики вважали за «білоручок», панів-неробів, експлуататорів «робочого класу» і… починали «кошерувати» на допитах, а непритомних і ослаблих, що не могли встояти на ногах, стріляли просто в ліжках».[963]
[958]
Авторські польові дослідження Івана Тимофійовича Березюка 2005 року. — Записано від Олександри Григорівни Темної (ор. 1895 р. н.) у с. Грушківка Кам’янського району Черкаської області року; Хтодорі Василівни Темної (1905 р. н.) у с. Грушківка Кам’янського району; Миколи Федоровича Дінця (1923 р н., двоюрідного онука Сидора Темного) у с. Грушківка Кам’янського району; Галини Петрівни Цвіркун (1930 р. н.) у с. Грушківка Кам’янського району Черкаської області; Марії Романівни Апілат (1936 р. н.) у с. Грушківка Кам’янського району.
Авторські польові дослідження Романа Миколайовича Коваля. — Записано від Івана Тимофійовича Березюка (1953 р. н.) у с. Грушківка Кам’янського району Черкаської області. — Січень 2006 р.
Героїзм і трагедія Холодного Яру. — Київ: Незборима нація, 1996. — С. 177.
Листи Івана Тимофійовича Березюка (1953 р. н.) із с. Грушківка Кам’янського району Черкаської області до Романа Коваля від 8 жовтня, 27 листопада, 4 грудня, 13 грудня, 15 грудня, 18 грудня, 19 грудня 2005 року.