Хоча офіційно УНР була безвладною на українській території від 21 листопада 1920 року — дня переходу Збруча, — влада її в Україні ще існувала. Останніми представниками влади Української Народної Республіки були отамани. Про них і про повсталу Україну влучно висловився М. Мироненко: «Повстала Україна носія влади вільної, самодержавної нації зве отаманом, часто додаючи до цього слова «батько», «батьки-отамани», цим додатком уяскравлюючи єство отаманської влади: повнота влади отамана батьківська, обмежена батьківською розсудливістю і любов’ю».[980]
І хай влада УНР існувала переважно в нічний час і в глухих закутинах української землі — лісах, болотах, на дніпровських островах, віддалених хуторах і по селах — вона, нічна влада Директорії, була реальною, караючою і змушувала окупантів зважати на неї до кінця 1920-х років.
На початку 1920-х років совєтська влада завдала підступного удару — і не каральними експедиціями, а новою економічною політикою — так званим непом.
Переконавшись, що українське село перемогти репресіями неможливо, червоні окупанти підійшли до проблеми з протилежного боку: вирішили дати селянину деякий час пожити — і «продразвйорстка», тобто необмежений грабунок, була замінена «продподатком». Селянину дозволили торгувати. І український господар, який знудьгувався за мирною працею, надав перевагу не боротьбі за незалежність, а можливості сито жити в рабстві.
Селяни швидко розживалися, багатіли. Паралельно зі зростанням добробуту почало змінюватися їхнє ставлення до повстанців, які «заважали» господарювати, наражали їх на небезпеку. Розмовляючи з лісовиками, дядьки вже не виявляли тієї щирості, що раніше, відвертали голови убік, дивилися в землю, а сміливіші з-поміж них відверто казали:
— Покиньте, хлопці, своє діло, з нього нічого не вийде… Ідіть додому — оріть, сійте, збирайте і будете жити як люди. А жити вже можна, хто не лінується. Послухайте нашої ради. Ми зла вам не хочемо…
«Терпко і прикро було слухати такі й подібні поради селян, за волю і долю яких ми, повстанці, жертвували себе самих — билися, вмирали, каліками ставали на все життя, — признавався Іван Лютий-Лютенко. — Та ж ми впродовж років терпеливо переживали неймовірні небезпеки та природні невигоди — бурі, дощі, осінні сльоти, сніговії й морози зимою без ніякого захисту на лоні природи. І за це нам селяни відплачували тепер згірдливою неприхильністю… Але бійці трималися, не зневірювалися і далі переслідували та розбивали більшовицькі каральні загони і пролетарські банди містечкової голоти, яких ставало більше й більше, бо життя по містах настільки гіршало, наскільки кращало по селах… Ситуація для нас різко гіршала. Колись селянство сприяло повстанцям у всьому, співдіяло з ними, постачало харчами, людьми, зброєю, амуніцією… Було тепле й щире ставлення селян до повстанців як до своїх захисників і раптом, спіймавшись на Ленінів непівський леп, — похолодніло, ставало непривітним, а то й ворожим.
Фізично виснажені неспокійним, небезпечним, завжди напруженим життям у невигідних умовах примітивного кочування, беззахисні від холоду, дощів, снігів і морозу, повстанці щодалі все з більшим трудом роздобували харчі і одежу, а села, понищені, спалені, розграбовані бандами, обдерті «продразвьорстками» большевиків, стероризовані, залякані, що ще недавно були такі принишклі, безгомонні, тихі, як після похорону, тепер клекотали рухливим життям, гомоніли бадьоро, зализуючи свої рани, завдані війною, революцією, повстаннями та партизанщиною. Інколи вечорами вже й пісні лунали, а в дні святкові й музики грали до танців. Ми, повстанці, втрачали єдиного союзника, що мали, — село…
До того ще й чутки день-у-день до нас прилітали про ліквідацію большевиками українських повстанських загонів у різних кінцях України. Ми не мали можливості перевіряти, чи ці вістки були правдиві, чи придумані большевиками, але вони впливали дуже погано на настрій бійців… Безнадійність, зневіра підмінювали козацьку завзятість сумнівами, безстрашні бійці ставали боягузами… Змучені, голодні, брудні, облатані, переночуємо, бувало, покрадьки в стодолах селян, а вставши ранком, просимо, щоб дали поснідати, бо голод — не свій брат. Тут і починалося! Господині, ставлячи на стіл те, що мали, починали нарікати:
— Доки ж воно буде так тягтися? Це ж не тиждень і не місяць, а роками вже тягнеться! Коли ж цьому всьому кінець буде?!
А господарі дорікали нам:
— Ось самі подумайте: хтось донесе владі, що ви ночували в стодолі та ще й снідали в хаті. Прийдуть, заарештують, і зашморг на моїй шиї готовий!.. Ви нам не захисники, а кара Божа на наші голови!
Дядькам вторували баби гостроязикої вдачі, що словами болючої образи і плачем ранили наші серця.
Все оберталося догори ногами й проти нас.
Раніш селяни, йдучи чи їдучи на базар, мали при собі зброю, і як зустрічалися по дорозі з большевиками, то не втікали, а стріляли, нападали на них. Тепер зовсім не ті стали — примирилися, загосподарювались, стали багатіти, і їхня ненависть повернулась на нас.
Та все ж таки хоч бойовий запал бійців притуплювався, ущухав, але в загальному партизанські загони були ще пружинисті й активні. Не раз, об’єднавшись, нападали більшою силою на якусь міцну большевицьку базу і розбивали її, хоч селяни вже нічим не підтримували нас, навпаки, лаяли:
— Ну й чого ви волочитесь, га? На якого чорта лихого ви людей тривожите і собак дражните?! Ішли б додому, працювали і жили як люди… Досить уже! Майте совість… Ви ж, здається, господарські сини, а не міська босота. Доки ж можна?.. Люди!..
Ми змінили тактику. Старалися обминать села, щоб не стягати на селян большевицької помсти».[981]
Якось дійшла чутка, що з’явився «маніфест Троцького та Якіра про амністію». Кати українського народу «прощали всі провини» повстанцям — якщо ті здадуть зброю, вийдуть із лісів і виявлять свою лояльність до совєтської влади.[982]
— Що будемо робити? — розгублено запитували деякі лісовики.
— Я большевицькій амністії не вірю і ніколи не повірю. За кордон також не спішуся… Я ще буду воювати! — відповідав отаман Ґонта.
Такої думки були й інші командири — Гризло, Карась, Залізняк, Заболотний, Загородній.[983]
Незабаром до лісового табору Ґонти прибула делегація на чолі з самим Дибенком. «Делегація ще раз запропонувала перемир’я і показала наказ, підписаний трійкою: тов. Л. Троцьким, Балицьким та Якіром. Цим наказом проголошувалась амністія всім повстанцям, які негайно складуть зброю… Війна скінчена, підкреслювала делегація, ми всі маємо включитися у відбудову зруйнованої війною країни. Кожному з нас вільно вибирати собі працю — хто де хоче: хто до червоного війська, хто додому, а хто на виробництво… Оголошуємо вам протягом цілого місяця, аж до першого січня 1922 року, перемир’я. Просимо вас точно його дотримуватись. Так само бажано, щоб і ви вибрали свою делегацію і прислали до штабу дивізії для уточнення переговорів, — продовжував Дибенко, — а ми можемо лишитися у вас, в таборі, закладниками…
Червону делегацію затримали. Вістка про неї блискавично дісталася до загонів Ґонти і Гризла, і багато місцевих повстанців, пройняті духом амністії, почали мріяти про мирну працю у своїй господарці. Деякі козаки, спокусившись приманкою ласкавих слів в оголошеній амністії, збирались залишити загін…»[984]
Скликали нараду. Отамани Пилип Хмара та Ларіон Загородній рішуче виступили проти «амністії». Вони закликали не довіряти підступному ворогові, але частина старшин і козаків, стомлені багаторічною боротьбою, вимагали переговорів. Тож обрали чотирьох делегатів на чолі з ревним прихильником «амністії» сотником Василем Бойком. Залишили двох червоних як заручників — поки не повернуться свої зі штабу дивізії Яхонтова зі Звенигородки.
[980]
Мироненко М. Від видавця // Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. — Лондон. 1967. — С. 410.