Повстанську делегацію супроводив один із більшовиків. У штабі червоної дивізії хлопців прийняли гостинно, добре частували і протягом тижня умовляли піддатись і не блукати лісами, а йти цілком певно, спокійно до свого рідного дому. Московські брехуни запевняли, що совєтська влада нікому зла не заподіє.
Наша делегація подякувала за гостинність і запевнила червоне начальство, що відозва про «амністію» буде поширена серед повстанців і хто схоче, той піде зараз, а остаточну відповідь обіцяли дати за два тижні. Пояснили, що цю справу треба узгодити і з іншими повстанськими загонами.
Коли козаки повернулися, отаман Ґонта знову скликав нараду. Голова делегації доповів про переговори і прочитав наказ про «амністію». Розгорілася дискусія. Більшість була схильна піддатися більшовикам. Іван Ґонта впав у відчай. Нарікав на безнадійний і небезпечний стан, на поразку. Йому було шкода добрих козаків, які «сміливо дивилися в очі смерті, вірили в свою перемогу, вірили, що здобудуть волю Україні. Але зрада союзників, незчисленна сила ворога, і відважні побратими заломилися».[985]
Довірливих чекало гірке розчарування: усіх «амністованих» привезли до Харкова, у в’язницю на Холодну гору, і невдовзі розстріляли. «Смертний присуд їм підписали ті самі, що й «амністію» підписували… Так шанують большевики свої власні закони і так дотримують свого слова честі».[986]
«Нас залишалося менше і менше, — змальовував найтрагічніші дні свого життя отаман Ґонта. — Новобранців уже не було, та ми вже їх і не потребували. Нас большевики били з усіх боків і гонили з місця на місце. Каральні загони большевики збільшили кількістю бійців удвічі, протиставитися їм ми не мали сили і мусіли втікати. В страху не раз, утікаючи від большевиків, що наступали нам на п’яти, пускалися ми на сміливі й ризиковані трюки. Втікаючи інколи від одного загону большевиків, потрапляли в пащу другого, що повз нам назустріч, і якщо не було можливості звернути з дороги набік або було вже запізно це робити, то ми, почіплявши собі більшовицькі зірки й відзнаки, їхали просто на загін. Зустрівшись: «Какой часті?» — чуємо запит. «Развє нє відіш?.. По борьбє с бандітізмом!» — відповідає котрийсь із нас чітко й зухвало.
Так нам щастило не раз і не два викручуватися з обіймів очевидної смерті, але це «геройство» рятувало нас ненадовго. Небезпека згущувалася і з кожним днем ставала очевиднішою. До того ж селяни почали нас цькувати большовиками, і ми змушені були обминати села. Це нас морально роззброювало цілковито, добивало… Коло замикалося. Боротьбі нашій наступав край… Перспектива групового самозбереження зникла безслідно. Треба було індивідуально самозахищатися; кожний думав про себе, як вислизнути з большевицького аркана неминучої мученицької смерті. Думав і я. Думав не про себе… Думав про родину: батьків, жінку, дітей… Яка доля їх чекає? Що з ними буде?.. Того факту, що я такий довгий час був у повстанцях, партизанив, бився з большевиками, ніхто не міг заперечити, ні затаїти. Большевики вже й моє правдиве прізвище знали. Тож доля моєї родини не переставала мене турбувати ні на мить… Ще коли я потайки навідував родину, то завжди благав батьків і жінку, щоб відмовилися від мене; щоб пішли до сільської управи і міліції та заявили, що я не тримаюся дому, невідомо де перебуваю, не піклуюся дітьми, жінкою, ні старими батьками. Просив і радив батькам і жінці, щоб звинувачували мене перед владою якнайтяжче, бо від моєї негативної характеристики буде залежати в немалій мірі їхня доля. Мої прохання й пораду родичі, особливо мама й жінка, рішучо відкидали».[987]
Настала зима. Отаман Ґонта постановив розпустити загін. Прощання було гірким: побратими розуміли, що побачитися вони зможуть хіба на очній ставці в ЧК…
«Була сувора зима… — завершував оповідь про останні дні на Батьківщині Іван Лютий-Лютенко. — Троє нас, що вирішили бути разом до кінця, купили пару коней і сани, роздобули кілька мішків солі і так, «торгуючи сіллю», добралися аж до Новограда-Волинська, де я мав знайомого Черепенка… В Черепенків застав я червоного отамана Котовського, що, як розповів мені Черепенко, залицявся до його сестри…
Повернувшись до своїх, я сказав, що в Черепенків гостює-випиває «груба червона риба» — Котовський. «Треба вбити! Підстежимо і застрелимо як собаку!» — вигукнули. Але, подумавши і порадившись, прийшли ми до висновку, що за смерть Котовського червоні помстяться: розстріляють всеньку родину Черепенків, а то, може, й усіх сусідів… Користуючись щирою порадою священика, пішов я до чоловіка — «кордонного фахівця», і ми цієї ж таки ночі переплигнули кордон до Польщі».[988]
Так завершився страдницький шлях отамана Ґонти на Батьківщині.
З України, окупованої росіянами, отаман Ґонта перейшов в Україну, окуповану поляками… І став знову Іваном Лютим. Почалася нелегка, понад півстолітня, дорога на чужині…
Він одразу зголосився до коменданта Корця та до полковника контррозвідки у Рівному… Потім був Львів, в’язниця в Перемишлі, колючі дроти табору для інтернованих вояків Армії УНР у Каліші. І знову тюрма, куди потрапив за підозрою у тому, що він більшовицький агент. Лютий-Лютенко швидко відчув на собі справжнє ставлення поляків до українців. Все ж із в’язниці його витягли жінки високих польських урядовців, яким він 1919 року допоміг виїхати з України до Польщі.
Отаман переїхав на Полісся, в с. Іванцевичі, де заснував Український еміграційний комітет, який розгорнув бурхливу культурницьку діяльність: завдяки Лютому-Лютенку почали діяти український хор, самодіяльний театр, українська школа… Це викликало занепокоєння місцевих польських властей.
Довідавшись, що дружина Валентина таки отримала розлучення, Іван Макарович одружився вдруге — на Ользі Лавренчик, яка незабаром подарувала йому сина Юрія (від першого шлюбу отаман мав Олександра та Марію, яка народилася вже після того, як він емігрував).
Іван Лютий зайнявся комерцією: торгував лісом, ялинками тощо. Не забував частину прибутку віддавати на українські потреби.
А українське культурне життя в Іванцевичах било джерелами. Відтак ставлення польської влади до Лютого-Лютенка помітно гіршало. Скориставшись ухваленням нової поправки до закону, якою українським та білоруським втікачам із СССР заборонялося жити в прикордонній смузі, поліція наказала Лютому-Лютенку забиратися з Полісся. «Тут вам не Україна!» — з ненавистю випалив воєвода Костек-Бернадський. Хочеш не хочеш, а треба було збиратися. І Лютий переїхав у корінну Польщу, в м. Мости, де влаштувався на фанерну фабрику.
Хоч рішення поляків про його висилку завдало чимало незручностей і збитків, але врешті-решт врятувало його: коли росіяни спільно з німцями гарячково ділили Польщу, чекісти знищили в прикордонних областях всіх «петлюрівців», які не встигли виїхати. Потрапили в смертельні лабети й отамани Ананій Волинець та Яків Водяний.
А в Мости прийшли німці. «Зарозумілість, зухвалість поляків принишкли, але ненависть до українців не згасала».[989]
Лютий-Лютенко продовжив комерційну діяльність, тепер вже у Володаві-Підляській, де очолив Союз українських кооперативів.
У Кракові, куди їздив у справах, колишній отаман зустрівся з колишнім командармом Михайлом Омеляновичем-Павленком. Що згадували? Очевидно, «ту» зустріч у херсонських степах…
У Польщі тоді мешкало чимало українських діячів: релігійних, військових, політичних. З багатьма Лютий-Лютенко зустрічався — з генерал-хорунжим Володимиром Сальським, професором Володимиром Кубійовичем, полковником Петром Дяченком, Осипом Бойдуником, Романом Сушком, єпископом Мстиславом (Скрипником) та іншими. І чи не всім Лютий допомагав матеріально. Коли приїздив до Варшави, обов’язково відвідував президента еміграційного уряду УНР Андрія Лівицького, давав йому гроші та харчі… Згодом Іван Лютий-Лютенко переїхав до м. Холма, де став директором Кооперативного союзу. Як і на попередніх посадах, Іван Макарович виявив себе не лише талановитим підприємцем, а й щедрим і постійним меценатом української справи. Допомагав він і військовополоненим Красної армії, зрозуміло, землякам… Багатьох з них за його протекцією німці звільнили з концтаборів. Повернувшись в Україну, вони й принесли вістку батькам, дітям та першій дружині Валентині про їхнього сина, батька і чоловіка. Це спонукало Олександра, сина Івана Макаровича від першого шлюбу, через всю окуповану Україну приїхати до Холма, щоб знайти батька. З ним він і залишився.