4 червня 1942 року Лютого-Лютенка арештувало Гестапо. Півроку просидів він у в’язниці м. Любліна. І знову уник смерті: українська громада Холма офіційно звернулася до німецької влади з проханням звільнити його, бо «Лютий ніколи не був ворогом німців, а навпаки — він постачав торф для німецької армії». Підписав цей лист і архієрей Іларіон (Іван Огієнко).[990]
Вийшовши з люблінської в’язниці, Лютий-Лютенко знову творить добрі діла: використовуючи зв’язки, бере на поруки 42 молодих українських націоналісти, яких арештували за розклеювання антинімецьких летючок. Їх збиралися стратити… Всі «арештанти» — хлопці і дівчата — прямо з в’язниці прийшли в союз. «…Заливаючись сльозами, дякували мені за те, що я їх вирвав із лабетів неминучої смерті», — згадував Лютий-Лютенко.[991]
Коли фронт наблизився до м. Холма, почалася спішна евакуація. Раптом виявилося, що потяг, у якому зібралося понад 700 українців, не має локомотива. Завдяки щедрим дарам Лютого-Лютенка польським залізничникам паротяг знайшовся. І сімсот українців врятувалися, серед них і 12 православних єпископів, майбутній патріарх УАПЦ Мстислав, а також 120 православних і 30 греко-католицьких священиків. Був у тому поїзді й видатний український письменник Аркадій Любченко зі своїм сином…
Залізницею дісталися до Словаччини. Звідси втікачі розсіялися по всьому світу. Шлях Лютого-Лютенка і його родини проліг через Криницю, Бад-Кісінген і Берлін до Мюнхена. Тут і зупинилися.
1947 року Лютого-Лютенка обрали головою Парафіяльної ради УАПЦ Святої Покрови. В травні того ж року він фінансував проведення Собору УАПЦ, який відбувся у Мюнхені. Опікувався колишній отаман і студентами Богословської академії УАПЦ.
14 березня 1948 року з нагоди п’ятнадцятої річниці Голодомору Іван Лютий-Лютенко ініціював і організував разом із СУМом панахиду і величезну українську маніфестацію вулицями Мюнхена. «У найбільшій у Мюнхені протестантській кірсі почалася дуже врочиста і винятково багатолюдна панахида, — згадував Іван Лютий-Лютенко. — Два єпископи — Михаїл і Ігор — і двадцять священиків, понад 300 хористів із різних хорів — під магічною рукою славного диригента Нестора Городовенка. Півтори сотні вінків, хоругви й прапори. Кірха не вміщає людей, що в молитовному екстазі зі свічками в руках слухали жалібно-благальне священнослужіння у супроводі чарівного співу потужного хору. Перед кірхою і на вулиці — маса народу з прапорами, транспарантами, плакатами з написами протикомуністичних закликів чекає закінчення панахиди, щоб вийти на вулиці Мюнхена і задемонструвати перед чужинцями протест українців проти комуно-московських народовбивців. Промови, оркестр і співи влили в маніфестацію — своїх і чужих — понад сім тисяч народу! Це було, з погляду чисельності, здається, перше українське чудо на еміграції».[992]
Щоправда, була і ложка дьогтю: коли маніфестанти проходили повз жидівський табір, на них посипались каміння, пляшки та інші тверді предмети. Американська військова міліція швидко вгамувала «хуліганів».
Ця акція привернула увагу західної преси до геноциду, який здійснював комуністичний режим в окупованій Україні.
1951 року Лютий-Лютенко з родиною виїхав до Марокко. Оселилися в Рабаті. І серед марокканців вдалася комерція, прибуток від якої йшов і на потреби української громади.
Того року вперше в Марокко та, напевно, й в усій Африці було влаштовано свято Симона Петлюри. Одним з організаторів його виступив Лютий-Лютенко. В Рабаті розвісили афіші українською і французькою мовами про панахиду та академію, на яку запросили американців, французів та представників інших націй. Росіяни, намагаючись зірвати заходи, замкнули церкву. Хоч і не провели панахиду, все ж урочисте засідання відбулося.
Ця та інші російські провокації допомогли маленькій українській громаді більш яскраво заманіфестувати свою окремішність від них і «виробити добру опінію для українців серед чужинців у Марокко».[993]
Прощаючись з Африкою, Іван Лютий-Лютенко зробив цікаві — і прикрі для нас — висновки: «За шість років мого перебування у Марокко (1951–1956 рр.) я пильно спостерігав усе і до всього приглядався, бо підневільне Марокко нагадувало мені невільну Україну, хоч окупанти були абсолютно нічим не подібні один до одного: в Марокко гуманні, людяні, а в Україні — безоглядно жорстокі, звиродніло-дикі, безбожні… Я часто порівнював патріотизм марокканців із патріотизмом українців, національну свідомість їх і нашу… Мушу визнати першість за марокканцями.
Патріотизм і національна свідомість марокканців одвертіші й очевидніші. Їх видно кожному, хто побув у Марокко навіть день-два. У нас, натомість, про національну свідомість треба розпитувати у людей, бо голим оком її не вловиш. Та й патріотизм наш законспірований, затаєний десь глибоко всередині. Назовні він пробивається не часто, не завжди вчасно й неналежно обдумано; частіше спалахує для того, щоб блиснути і погаснути, не спаливши своїм спалахом зла і не принісши добра Україні».[994]
Гіркі слова людини, яка має право так казати…
1956 року родина Лютих виїхала на постійне проживання до США. Оселилися у Нью-Йорку. Іван Макарович заснував фірму «Вікінг» і знову зайнявся комерцією. Брав активну участь у церковних і громадсько-політичних організаціях, багато жертвував на українські та американські громадські інституції, а також на УАПЦ.
Наприкінці життя, 1986 року, написав книгу «Вогонь з Холодного Яру».
Помер Іван Лютий-Лютенко в США 19 березня 1989 року, на 92-му році подвижницького життя. Похований Іван Макарович на Українському православному цвинтарі у Бавнд-Бруці.
В епілозі до книги свого життя Іван Лютий-Лютенко писав: «Як старий Холодноярський повстанський отаман (я) ніколи не змінював і не зміню своїх позицій… Не втрачаю віри в пророцтво Тараса Шевченка, що «повіє огонь новий з Холодного Яру», бо в ньому не гасне іскра ще з часів нашої саможертовної боротьби за волю українського народу, за Українську Народну Республіку й за вільну в ній Українську Автокефальну Православну Церкву, яка відроджувалася 65 років тому під охороною лицарів Зимового походу й героїв-партизанів із Холодного Яру».[995]
Невигадані історії
1. Козацька радість
Близько 10-ї години вечора 3 вересня 1919 року потяг «Правобережник» прибув на вузлову станцію Христинівку. Мета була — набрати води та палива, взнати останні новини й отримати розпорядження. «Панцерник» цей козаки називали «солом’яним», адже ніякої броні він не мав. Та й команда була вдягнута по-цивільному. Тільки дві гармати на платформах справляли враження.
У начальника станції командир «бронепотяга» довідався, що Христинівка оточена більшовиками, залізниця зруйнована, а всі містки попалені. А на станції — кілька ешелонів із пораненими та хворими козаками Армії УНР і майном. На військовій нараді постановили негайно ремонтувати рейки і пробиватись у напрямку Козятина. Сподівалися, що от-от підійде Юрко Тютюнник і порятує ситуацію.
«Правобережникові» випало прикривати відхід санітарних ешелонів. Невеселий повернувся командир «солом’яного бронепотяга». Зібрав старшин і наказав готуватися до бою. Всі одразу взялися за роботу: носили до паротяга воду та шпали, рубали дрова. Балачок не було, чулися тільки тихі команди. Козаки прислухалися до гарматних вибухів і мовчки дивились один на одного…