Командир «Правобережника» смерті не боявся. Насамперед тому, що не міг уявити себе мертвим. «Так, убити мене можуть, — думав він, — але… але це неможливо. Когось іншого — то інша справа, але тілько не мене». Чому?! Звідки така певність? На це питання відповіді він не знаходив.
Станція непомітно спорожніла — ешелони вже відійшли. Залишився лише «Правобережник». Але на самоті лишались недовго: «солом’яний лицар» невдовзі теж залишив станцію. Та більше трьох верст він не здолав, бо наткнувся в полі на ешелони з пораненими — далі лінія була ушкоджена. Попереду них уже кипіла робота: старшини гадали за ніч відремонтувати колію. Але до ранку встигли налагодити лише половину зруйнованої ділянки. А з першим променем сонця прилетів і перший більшовицький снаряд.
— Почалося, — хтось мовив стиха.
Козаки як по команді поздіймали шапки й почали хреститися.
Ось знову вибух. За ним третій, четвертий…
Більшовики сипали переважно шрапнеллю. Постріл, свист, вибух. Постріл, свист і знову вибух. Уже й ліворуч загуркотіли гармати. «Правобережник» не відповідав, бо не бачив ворога.
Козаки зіскочили з відкритих платформ на землю. Дехто ліг, замотавши голову шинелею — щоб не так чути було вибухи. Хтось сидів, втупившись в одну точку. А хтось почав співати…
Командир потяга лежав у траві — подалі від інших. Тривожний настрій козацтва передався і йому. Стало легше лише тоді, коли побачили лави ворога, — тепер була можливість належно відповісти йому. Кулеметники лягли біля кулеметів, гарматна обслуга прилипла до гармат. Інші стискали рушниці.
Люди забули про небезпеку, перестали звертати увагу на розриви снарядів. З’явилася можливість дати ворогові прочухана — і всі із захопленням розглядали москалів, які сунули прямо на їхні приціли.
І бій розпочався… Скільки він продовжувався, ніхто й не пригадає…
Спочатку козаки «Правобережника» навіть не помітили, що ешелони з пораненими почали рух — колія нарешті була полагоджена.
Слідом не поспішаючи рушив і «Правобережник». Минуло не так багато часу, а ворожі стрільна вже не досягали його.
Так щасливо закінчився бій, який міг для багатьох стати останнім у житті.[996]
2. Смертельна пригода життєлюба Павла Гарячого
Оборонець нашої Батьківщини сотник Армії УНР Павло Гарячий (Горячий) не один раз заглядав в обличчя смерті. І не раз щасливо розминався з нею. Про один із найдраматичніших моментів його життя я і хочу розповісти. Але спершу — трохи біографічних даних.
Народився Павло 3 січня 1893 року в с. Буда-Горобіївська Канівського повіту Київської губернії в родині Павла Лазаровича і Явдохи Пилипівни Гарячих (у дівоцтві Гончаренко). 1911 року закінчив чотирикласну Канівську міську школу, потім допомагав батькові по господарству. Як вибухнула Світова війна, Павла одразу мобілізували до російської армії. Служив у 1-й мортирній запасній батареї. 1 жовтня 1916 року закінчив 3-тю Київську школу прапорщиків. Лише наприкінці 1917-го канівського козака було вислано на фронт захищати Росію — до Проскурівського кордонного полку.
Павлові поталанило: кров за Росію він не проливав — армійські частини вже не воювали, а мітингували, російська армія розвалювалася на очах. Активно творилися українські частини. В одній із них Павло Гарячий служив уже від січня 1918 р. — був сотником 1-ї сотні 1-го Гайдамацького кінного партизанського куреня імені отамана Яна Кармелюка, сформованого Юрком Ківерчуком і поручником Миколаєнком у Кам’янці-Подільському та його околицях.
А зараз — про отой найдраматичніший момент у житті канівського козака.
Це було восени 1919 року. Наша страдницька армія під натиском численних ворогів, знесилена тифом, відступала на захід. Павло Гарячий перебував тоді в складі 8-ї Запорозької дивізії, яка відступала від станції Кодима в напрямку Могилів — Нова Ушиця — Дунаївці.
17 листопада запорожці здійснили великий перехід за дуже несприятливих обставин — морозу і пронизливого зустрічного вітру зі снігом.
Заквартирували в с. Куча, що за 10 верст від Нової Ушиці. Того ж таки дня наспів наказ від командира 8-ї дивізії, щоб піші частини відійшли в запілля на 25 верст, а кінноті наказано залишитися і затримувати ворога, щоб дати можливість відпочити виснаженій піхоті. Кінна сотня Павла Гарячого мала зайняти позицію в селі Кучі, що на правому березі річки Калюс, і тут зустріти ворога. За 6 верст праворуч сусідував Гордієнківський кінний полк, ліворуч — кінний відділ 3-го Гайдамацького полку…
Згідно з наказом піші частини вранці 18 листопада вирушили в напрямку Дунаївців. Перейнявши від піхоти позицію, сотник Гарячий пішов на край села провести рекогносцировку. З ним був бунчужний Басюк.
Хоча Гарячий ставився недовірливо до «спокійного часу» і завжди був наготові, в той день, як на біду, вийшов на рекогносцировку без коня і без рушниці. Бунчужний же виїхав конем.
Тільки вийшли на край села, як почули гучну стрілянину в місці розташування Богунівської сотні. Це дуже здивувало сотника, бо він не припускав і думки, що ворог міг пройти непоміченим.
Гарячий послав у село бунчужного — з’ясувати ситуацію. Та той не встиг проїхати й двісті метрів, як потрапив під обстріл, що вівся з села. І повернувся.
Тоді на хуторці старшина переодягнувся в драну свитину, обгризену шапку і, сховавши до кишені браунінг, пішов у село шукати свою сотню. «Той, хто йде на відверту боротьбу, — казав він, — про наслідки для власної особи не турбується».
Бунчужний залишився на хуторі.
На щастя, з Івашківець у Кучу йшли бити олію дві селянки і хлопець. Павло приєднався до них. Для маскування взяв у людей мішок із насінням і кинув його на плече.
Шлях до олійниці стелився якраз через розташування сотні. Та її на місці не виявилося, тільки хижі переможці шниряли по хатах у пошуках здобичі.
Павло йшов опустивши голову, з-під лоба зиркаючи то ліворуч, то праворуч.
От і хата, де він ночував, а в ній — його рушниця і повна набійниця. Ось і стайня, в якій стояв його кінь. Он хата, в якій квартирував бунчужний Басюк. Нарешті й олійня.
У сінях сотник подякував супутникам і вирушив назад тією ж вулицею. Коли ступив на подвір’я хати, де лишив зброю, несподівано зіткнувся з озброєним чоловіком, який ніс овес коневі.
Розминулися, нічого один одному не сказавши…
Коли чоловік вийшов із двору, Павло заглянув до стайні та побачив тільки місце, де стояв його кінь. Забіг до хати. Господар упізнав сотника і повідомив, що карабін і коня забрали козаки. З розмови Гарячий зрозумів, що хорунжий Григоріїв, переконавшись, що командира немає, вивів відділ із села.
Раптом Павло через вікно побачив шестеро озброєних чоловіків, які поспішали до хати. Гарячий переклав браунінг із кишені в рукав і попрохав господаря — як розпитуватимуть червоні — сказати, що вони разом служили на Світовій війні і що він зайшов провідати товариша. Мовив це і не поспішаючи рушив до виходу в надії розминутися з небезпечними гостями.
— Ну, я пішов, — на очах у червоних Павло попрощався з господарем.
Але ті заштовхали його в хату.
— Ти кто такой? — голосно запитав передній.
– Івашківський хлопець.
— А чєво тут ходіш?
— Сім’я приніс до олійниці, а зараз йду додому.
Ворог, як видно, не повірив байці, бо рішуче вихопив шаблю. І, заволавши «рукі ввєрх!», кинувся вперед. Та браунінг уже був у руці сотника. Наводячи зброю, він теж закричав:
— Руки вверх!
Це було повною несподіванкою для напасників: вони подалися до порога і аж присіли. Та після миттєвої розгубленості знову кинулися вперед.
Тоді Павло загнав кулю прямо у груди найгарячішому противнику. Той із криком повалився під стіл. Далі сталося найнеприємніше — осічка. Сотник ще встиг викинути підступний набій, як десять міцних рук вчепилися в нього. В запалі боротьби він кілька разів виривався і завдавав більшовикам болючих ударів. Усе ж сили танули. Врешті його збили з ніг і притиснули так, що підлога не витримала й провалилася… Під вагою тіл Павло почав захлинатися кров’ю. Перед очима попливли сині круги.
[996]
Анкети та списки студентів, бажаючих одержати роботу. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 5, спр. 516, арк. 46.
Мартинів О. 4 вересня року 1919. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 1035–1039.
Марущенко-Богданівський А. Матеріали до історії Лубенського імені запорозького полковника Максима Залізняка полку. Розділ IV // За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. — Варшава, 1938. — Збірник 8. — С. 181.
Особиста справа Мартиніва Олександра. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1492, арк. 66, 74, 83.