Діяли «мстітєлі» переважно так: заходили до молодиць, в яких чоловік був у лісі, «забирали до підвалів своїх лавок — пиши записку чоловікові, щоб з’явився. Не прийде чоловік — дружину розстріляють, прийде — розстріляють обох. Або можуть жінку нібито відпустити, а вб’ють по дорозі додому десь на околиці. Розстріли велися у піщаному кар’єрі — зручне і вигідне місце: далеко від свідків, пісок гарно всмоктує кров, ями приречені самі собі рили, а з урвища легко засипати трупи. Стверджують, що тут страчено до 200 осіб».[254]
Серед замордованих була і Марія Самсоненко, молода і вродлива дружина Тихона Мусійовича Омельченка, заступника отамана Голого. Коли чекіст Гоцман вів її, вагітну, зі зв’язаними руками та розпущеними косами, на страту, вона кричала: «Прощай, світе білесенький, прощайте, пташки ріднесенькі!»[255]
Під час всеукраїнського повстання літа — осені 1920 року отаман Голий був однією з головних осіб: він командував цілим військом, частину якого, шість тисяч повстанців, він 2 жовтня 1920 року привів у Мошни на з’єднання з холодноярцями. Про це писали і більшовики. «Черкасский уезд. 2 октября банды отошли в направлении Мошны… С каждым днем банды крепнут, получая подкрепление из Холодного Яра. Дальнейший рост банд угрожает Черкассам. В данное же время под угрозой находится Городище, где нет вооруженных сил. 3 октября банда в количестве 4000 чел. заняла Свидовку (Свидівок. — Ред.), Русскую Поляну, откуда повела наступление на Черкассы».[256]
Серед холодноярців, які прибули на з’єднання з Голим, був і старшина Юрій Городянин-Лісовський (у майбутньому письменник). Ось як він описував городищенського ватажка: «Очікуючи приїзду Голого, я уявляв собі солідного дядька-отамана і трохи розчарувався, коли побачив на коні хлопця в однострої студента Київського університету Святого Володимира. Лише замість студентського кашкета мав на голові кудлату козацьку папаху, а поверх чорного пальта з петлицями і блискучими ґудзиками поблискував цілий арсенал зброї. Смішно виглядали у стременах його ноги в черевиках і штанах навипуск. Та, коли познайомилися, скептичне враження змінилося. Голий був здібний, енергійний ватажок, мав добру голову і вмів захоплювати козацтво. Великим мінусом для нього був брак військових знань, але він мав старшин-помічників».[257]
У Руській Поляні повстанці розділилися: Голий із частиною козацтва пішов у обхід Черкас. «Інша частина черкаських повстанців мала наступати понад залізницею разом із Холодноярською бригадою».
Під час штурму Черкас Юрія Городянина-Лісовського, осавула Першого (основного) куреня Холодного Яру, вразила мужність, витримка і непоступливість черкаських гайдамаків. Коли на околицях повітового центру вони потрапили під обстріл більшовицького бронепотяга, який повним ходом увірвався на одну лінію з повстанською лавою і «почав із флангу кропити з кількох кулеметів і мітральєзи Гочкіса», а з Дніпра в цей час обізвалися червоні бронеплави і гранати та шрапнелі почали вибухати в селянських лавах, повстанці виявили виняткову витримку і мужність. «Я був переконаний, — згадував Горліс-Горський, — що, потрапивши під гарматний обстріл, селянська лава піде врозтіч. Ні, залягли і, відсунувшись лише від небезпечного сусідства бронепотяга, стріляли, поривалися час до часу вперед і знову залягали під градом куль».[258]
Черкаське козацтво з честю вийшло з грізної ситуації: «Раптом позаду ворожих позицій у самому місті розляглася стрілянина і пролунали вибухи ручних гранат. Голий вже у Черкасах!..
«Повітря стряс переможно-радісний рев повстанчих лав… На вулицях попід плотами і стінами — трупи червоноармійців та жидівських ополченців, — описував побачене Юрій Горліс-Горський. — У декого голова відділена від тулуба — то робота «косарів»… У центрі — ярмарок. Повстанці, п’яні перемогою, виспівували й вигукували, не звертаючи увагу на шрапнелі, що почали розриватися над містом… Горіло кілька жидівських хат і совєтських установ, кидаючи червоні відблиски на обличчя і лискучі коси повстанців. Біля державних складів і магазинів ділили в мішки і пазухи воєнну здобич: сіль, цукор, махорку, сірники, мануфактуру, цвяхи — все те, що село колись купувало у місті, продаючи там хліб, і чого не мало тепер, віддаючи хліб задарма большевикам. Біля будинку міліції — стрілянина. Там замкнулося кілька десятків червоних, що не встигли втекти. Роз’юшена юрба атакувала вже двері й вікна, кидаючи досередини намочені в нафті шмати. Оборонці спочатку завзято відбивалися, вбили і поранили кількох селян, але, напевно, були вже приглушені кинутими у вікна бомбами. З будинку долинали крики ранених. По сусідству, за рогом будинку, юрба із задоволеними вигуками й реготом при світлі палаючого будинку спостерігає за якимось видовищем. Під’їжджаю. В колі глядачів кілька селян тримають за руки і ноги розпластаного на землі молодого жидка, що верещав на всі голоси. Старий сивий дядько, збивши на потилицю баранячу шапку і закотивши рукави, з філософським спокоєм урочисто проводить «операцію»: до розпоротого косою живота напихає гречки.
— Вполномочений із вупродкому, — пояснює мені один із глядачів, — черкаські хлопці показали, де живе, а він, бісова кров, до мами під перину сховався! А йому ж треба по довжності — развйорстку виповнити…
— Га! Як він до Млієва приїхав був із червоноармійцями развйорстку дерти, — одізвався інший глядач, — хіба таке вичудачував! І не підступай до нього — чистий тобі цар Миколай Третій… Я вас, каже, навчу, як савєтскую власть слухати! А тут, бач, під перину заліз!.. Два ліворверти, карабінку, документи, гроші — все геть-чисто через вікно на подвір’я повикидав, — знайшли вже, як хату запалили… А збіжжя всякого в хаті! У господаря за добрих часів стільки не бувало…
Зрозуміла дика мстивість мирного й, по суті, доброго українського селянина…» — завершив розповідь Юрій Горліс-Горський.[259]
Як не згадати тут визнання Лейби Троцького, який уособлював у ті роки єврейську націю: «Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы».[260]
Троцький «делікатно» не згадав євреїв, хоч і знав, по який бік барикад виступала більшість його одноплемінників. Розумів Троцький і національно-визвольний характер боротьби українців проти «своїх поневолювачів»…
Контролював Голий і судноплавство по Дніпру. Так, у жовтні 1920 року він захопив два пароплави та баржі з цукром. А 8 жовтня Голий повів наступ на Мліїв, де засіли червоні. «Советским отрядом был принят бой, — зазначали чекісти, — но под давлением противника отступил к селу, а затем к ст. Городище».[261] За підрахунками чекістів, загальна чисельність повстанців у Городищенському (Голий), Мошнянському (його помічник Товкач) і Ротмистрівському (Яблочко) повітах досягла 2000 чоловік.
У жовтні 1920 року по Черкащині вогненним смерчем пройшлася Кінна армія Будьонного. Вона йшла бити Врангеля, а по дорозі палила «бандитські села» та громила, радше, розсіювала повстанські ватаги. «Рассеянная частями 1-й Конной армии в середине октября в районе Умани, банда Голого к концу октября 1920 г. вновь собралась и перекочевала в Черкасский район. Банда Голого, достигшая своих максимальных размеров в 7000 человек (с дезертирами, стариками, причем были даже женщины), взята на учет Штадивом 11».[262]
[257]
Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. — Київ — Львів — Дрогобич: Відродження, 2006. — С. 187–188.
[260]
Троцкий Л. Инструкция агитаторам-коммунистам на Украине // Доценко О. Зимовий похід. — Варшава, 1932. — С. 150.