Проходили у «кримінальних» справах Бабій Михайло, В’юник Григорій Іванович, В’язовський Василь, В’язовський Гаврило Іванович, Гордовий Терентій, Дядюра Антон, Задоя Мартин, Камерда Яким, Касищев Петро, Медведєв Андрій Семенович, Неїжкаша Лазар, Ніздря Тиміш, Носенко Сергій Тихонович, Носенко Федір Тихонович, Парієнко Денис, Стежка Парфен Силович, Тарасенко Дорош Дмитрович, Харківський Михайло, Чинчевий Гнат і Шевченко Петро.
З кожним роком кількість таких справ більшала… Один із репресованих, Прохор Шкура, сина назвав на честь свого отамана Пилипом. З Пилипом Шкурою в ОЛПі м. Салехарда зустрівся син гусаківського сотника Вільного козацтва Михайло Іванченко. Там вони і заприятелювали. «Зовнішністю, вдачею і зухвалістю — отаман, — розповідав про товариша Михайло Іванченко. — Звільнявся раніше мене і сказав: «Якщо на Україні щось почнеться і ти почуєш про отамана Хмару — то буду я».[353]
Пилип Шкура не став отаманом Хмарою… Може, хтось із нас зголоситься?..
14. Холодноярський курінний Василь Кваша[354]
Залізнична колія між станціями Бобринська — Знам’янка — Олександрія поділяла холодноярських повстанців на дві частини. По один бік тору знаходились повітове місто Чигирин, містечко Медведівка, села Мельники, Головківка, Грушківка, Михайлівка, Суботів та ін. Саме тут був розташований Мотрин монастир і Холодний Яр — центр, мозок і душа Національно-визвольного повстанського руху. Саме тут дислокувались військові, політичні і адміністративні органи, що приводили в дію механізм збройного і політичного спротиву російським окупантам. По другий бік залізниці були розташовані села Златопіль, Новомиргород, Єлисаветградка, Івангород, Бондурове,[355] Телепине, Тимошівка, Бовтишка, Баландине, Красносілка та ін. Повстанські сили цього боку підпорядковувалися холодноярській організації. Загальновизнаним отаманом по цей бік залізниці був Василь Кваша.
Родом він був з Новоукраїнки. Відомо, що навчався на юридичному факультеті, очевидно, у Києві. Інше джерело твердить, що Кваша навчався в агрономічній школі.
Під час Першої світової війни Квашу призвали до російської армії. Дослужився до офіцерського чину. Мій батько — Степан Гребенюк — служив разом із ним. Батько згадував, як у часи українізації війська Василь Кваша вишикував своїх підлеглих і скомандував: «Хохли! Два шага вперед!» Тоді навіть сам термін «українці» був для переважної більшості солдатів незрозумілим…
Як бачимо, небагато відомостей збереглося про юність отамана. Деякі дані можна знайти у кримінальній справі Ларіона Загороднього, яка знаходиться в Державному архіві СБУ. На допиті 9 жовтня 1922 року (протокол № 2) Ларіон Загородній, розповідаючи про початок своєї партизанської праці, стверджував, що після вигнання Денікіна його почали переслідувати «колишні денікінці» Кваша та Лисенко з Златопільського карального (більшовицького. — Ред.) загону. Це тривало до травня 1920 року, коли Загородній змушений був сховатися у лісі. Згодом Кваша порвав із «соввластю» і, зібравши друзів, теж подався в козаки. Коли на Златопільщину прийшла Степова дивізія Костя Блакитного, Василь Кваша зі своїм загоном приєднався до неї.
Мій дядько — Полікарп Коломієць (мамин брат) — розповідав, що 1919 (чи 1920) року, коли він у рідному селі Тимошівці йшов з сільської гулянки пізно вночі додому, його перестріли квашівці і забрали в сусіднє село Бондурівку, що від Тимошівки за 4 версти. Там був їхній загін. Виявляється, дядька таким чином мобілізували.
Приділили його в хату до якогось господаря, де вже були такі, як він. Видали через певний час і рушниці. Частину дня новобранці займалися стройовою муштрою, вивченням зброї. Були години, присвячені читанню Тараса Шевченка… «Спочатку за мною, — казав дядько, — стежили». За тиждень він вже не відчував над собою опіки.
Свідчення Полікарпа Коломійця збігаються з офіційними совєтськими даними, котрі стали відомі лише нині, коли з’явився сякий-такий доступ до колись таємних архівів. В одному говориться: «В отряд Хмары влились банды атамана Кваши численностью в 20–30 чел., банда Черного Ворона и др. Командование соединенным отрядом перешло к Кваше, а Хмара остался сотником при кавалерии. Кваша, приняв отряд, пытался ввести регулярные строевые занятия».[356]
Жителі Тимошівки згадують, що, перебуваючи в селі, отаман Кваша любив відвідувати вечорниці, на яких танцював із дівчатами, читав їм «Кобзаря».
Одного разу я запитав тимошівського чоловіка, чому нинішня влада (це було 1950 року) розглядає отамана Квашу лише як бандита. Невже у нього не було нічого позитивного? Я намагався приховати під наївність бажання дізнатися про Квашу більше, ніж це було дозволено. Той чоловік, як виявилося, знав Василя Квашу особисто. Мені ж відповів: «Бандит, та й усе. Начитався Шевченка і став бандитом».
Тільки після цього я сам прозрів остаточно. Я, прекрасно знаючи «Кобзаря» з п’яти-шестирічного віку, перечитав його ще раз (може, всоте!). І тільки тоді став зрячим: і щодо Кваші, і щодо Шевченка…
У Державному архіві СБУ у другому томі слідчої справи 446/7971 є згадка про «студента-юриста Квашу», який «учительствовал (влітку 1922 р. — Ред.) на Лебединском сахзаводе». В тому ж таки томі згадується, що вчитель Кваша був зв’язковим між отаманами Чорним Вороном і Загороднім.
Літописець холодноярців Юрій Горліс-Горський подає один з епізодів бойової діяльності Кваші, коли зі своїм загоном він ішов через залізницю на чигиринський бік.
«Під вечір кінна стежа сповістила, що по матвіївській дорозі наближається ворожий відділ силою понад триста чоловік. Старший роз’їзду запевняв, що то або чекісти, або курсанти, бо майже всі в шкіряних куртках. Хто б не були, та, коли йдуть на Матвіївку, «будуть наші». Перший курінь, з яким пішли Деркач та Отаманенко, навпростець перебігає ліс.
Залягаємо на узліссі неподалік села. І вчасно, бо на дорозі, віддаленій від нас на сотню кроків, з’явилася голова колони. Хоч вже й темніло, та ворог, що йшов чвірками, був для наших куль чудовою мішенню. Із завмиранням серця чекаємо, поки колона зрівняється з нашою лавою. Левадний, установивши два «Кольти» і шість «Люїсів», ліг коло нас зі своїм «обскубаним» ручним кулеметом.
— От так нагодка! Та я тут з одного кулемета всіх викошу…
— А знаєте, панове, — одізвався курінний Петренко, — щось мені видається підозрілим, щоб червоні так легковажно йшли, знаючи, безперечно, куди йдуть. Ні розвідки вперед, ні стежі до лісу. Хіба яка нова частина, просто з Москви.
— Щоб то не були часом наші із-за залізниці. Зараз я перевірю, — піднявся Отаманенко.
Приклавши руки до уст, тричі бекнув диким цапом. Колона, що дійшла вже до половини нашої лави, стала. Залунало у відповідь бекання дикого цапа. Отаманенко крикнув ще двічі й плюнув.
— От були б наробили! Таж то дід Шевченко відкликається, я його голос серед ста «цапів» упізнаю.
Колона завернула до лісу. Виходимо назустріч і за хвилину стискаємо радісно руки Кваші, дідові Шевченку та його донечці, знайомим лісовикам. Майже половина відділу справді була одягнена у новенькі шкіряні куртки, сині бриджі, хромові чоботи та у кашкети з червоними околицями. Навіть Тіна, що, здається, найбільше зраділа зустрічі, була у шкірянці, з обох кишень якої виглядало руків’я новеньких револьверів.
Ведемо гостей до табору. По дорозі Кваша оповів, що позавчора вночі його відділ винищив загін ВЧК, який із «благословенням» Троцького пішов зі Знам’янки ліквідовувати повстанців. Ночуючи в одному селі, чекісти виставили варту. До того ж арештували двадцять селян та замкнули в церкві. Начальник попередив: якщо на загін уночі хтось нападе, а його не попередять, то заручників негайно розстріляють, а село спалять. Щоб спати спокійно, начальник визначив тридцять селян, що мали цілу ніч пильнувати як додаткова варта й своїм життям та майном відповідати за спокій непроханих гостей.
У Кваші були хлопці з того села. Вони й порозумілися із односельцями. Попівночі дядьки, що вартували з палками, заховавши соліднішу зброю під верхнім одягом, завели розмови з вартовими чекістами коло церкви та на виходах із села і, вихопивши з-під кирей сокири, без шуму зарубали їх.
[353]
Лист письменника Михайла Григоровича Іванченка (1923 р. н.) Григорію Степановичу Гребенюку. З архіву Р. Коваля.