Дорогие крестьяне. Не верьте этим ложным слухам и вместе с нами сомкнитесь для борьбы против общего врага, который желает вернуть на трон царя и помещиков, уничтожить завоеванную свободу. Смерть генералу Деникину! Да здравствует власть Советов! Ждем ответа через делегата».[408]
Парламентер Мамрієнко відніс цього листа. Та на селян ця містечкова балачка не вплинула — вони затримали червоного командира, а роту оточили. І почали гатити з рушниць та куцопалів у бік лукавих червоних дияволів.
Бій був недовгим. Частину червоноармійців полонили, дехто прорвався і накивав п’ятами. «Из пленных был тут же на месте убит красноармеец Боярский, еврей по национальности и учитель по профессии», — з сумом писав якийсь червоний дідько.[409]
Того ж дня, 6 серпня, з Єлисаветграда на Компаніївку виступив півтисячний комуністичний загін із броньовиком. У повстанське село комунари зайшли без бою.
А тим часом селяни на єлисаветській дорозі вже будували загороди, щоб не випустити москалів та захопити їхній броньовик. Зрозумівши, що потрапили у пастку, червоні поспішили назад. Дорогу розчищали собі під перехресним вогнем повстанців. І хоч врешті загін утік, та 18 чоловік вбитими залишив у дорожній пилюці. «Свое дело отряд сделал, — оптимістично писав невідомий свідок. — Он задержал повстанцев и дал возможность эвакуироваться из города Соваппарату».[410]
А у неділю селяни вирішили поярмаркувати в Єлисаветграді. Як не опиралися частини Братського полку і комуністичний батальйон, не вийшло — повстанці бадьоро вскочили до міста. О 19.00 останній ешелон совєтської влади залишив місто. Повстанці не змогли його захопити, тільки обстріляли зі станції.[411]
Так українці проганяли ненависну комуну. Але на звільнену від червоних москалів землю насувалася нова ворожа сила — білогвардійці. Звісно, що у своїх звітах Антанті, яка озброїла Добровольчу армію, Денікін писав про те, як він жене більшовиків…
Білі одразу продемонстрували, що є владою репресивною. Контррозвідка арештовувала всіх, хто не поділяв принципу «єдіної-нєдєлімої Росії», — і більшовиків, і меншовиків, і «петлюрівців». Арештантів розстрілювали нещадно. Тож не минуло й місяця, а селяни вже були готові повстати проти денікінців.
Штаб повстанців з серпня практично не змінився. Розташувався знову в Компаніївці. Як і раніше, очолював його Герасим Нестеренко. Більшовики зазначали, що членами штабу були «винятково петлюрівці».[412]
15 вересня в Компаніївці відкрився повітовий селянський з’їзд. У його роботі взяло участь понад 500 делегатів. На з’їзді хлібороби розповідали один одному про здирства і знущання денікінців у їхніх селах. Обурювались, що повертаються поміщики, яким треба було тепер віддати третину вже зібраного врожаю та ще й платити за «орендовану» у них землю. А якщо хтось не погоджувався, поміщик закликав каральний загін і починалося страшне насильство над людьми. Стогони летіли над Україною.
Закінчився з’їзд 22 вересня. Того дня ухвалили резолюцію проти денікінщини, але без заклику до збройного виступу. Та сталося непередбачене — в Компаніївку увійшов каральний загін (півтора десятка вершників). Одразу почалася перестрілка. Спішно закриваючи засідання, Герасим Нестеренко кинув:
— Настав час відверто виступити проти Добровольчої армії.[413]
І штаб вирішив почати повстання. В його розпорядженні було кілька партизанських загонів і підтримка селянства. «Петлюрівському штабу» підпорядкувались навіть комуністи і російські есери.[414]
Виступ призначили на 24 вересня. У села вирушили вістові, щоб сповістити про наказ штабу. Дізналися про плани селян і денікінці. Генерал Слащов надіслав у Компаніївку спеціальний наказ. «До моего слуха дошло, — писав кацапило, — что крестьяне Компанеевки, Обозновки и других деревень собираются толпами и грозят Елисаветграду. Приказываю разойтись по домам, в противном случае толпы будут разогнаны оружием, а деревни сожжены».[415] «Цей наказ викликав у селян лише насмішки і обурення».[416]
Повстанців було так багато, що Нестеренко вирішив створити ще один штаб — у Грузькому. До цього села ще 22 вересня із Володимирівки вирушило 300 озброєних селян на чолі з Іваном Чабаненком та російським есером Грабовським. Наступного дня у Грузьке прибуло ще й 250 козаків з Оситняжки. Северинівський загін отаборився у Божедаївці. Тут постав місцевий штаб, до якого увійшли Карпо Сокур, Федот Дяченко і комуніст Індиченко. Штаб мав завдання від Нестеренка атакувати Єлисаветград із півночі і зайняти станцію. Сигналом до наступу мав стати гарматний постріл. Гармату обіцяв дістати комуніст Дмитро Чуприна, ватажок повстанців села Федорівки. Компаніївська група планувала наступати з боку бобринецького шосе.
24 вересня рано-вранці Герасим Нестеренко, який здійснював загальне керівництво, особисто повів компаніївську групу на Єлисаветград. Дмитро Чуприна сунув на місто з боку Никанорівки та Черняківки. На жаль, він не виконав обіцянки привезти гармату, відтак повстанці, що мали атакувати з півночі, сигналу не дочекалися.
І все ж денікінців з міста вибили, навіть без допомоги загонів Чабаненка, Грабовського, Сокура, Дяченка та Індиченка. Денікінці втекли на Трепівку.
З в’язниці повстанці випустили арештованих. Одразу видали і поширили листівку, в якій повідомляли, що вони діють за наказом Симона Петлюри.
Лише о 12-й годині штаб божедаївського загону почув гарматний постріл і наказав наступати на Єлисаветград. Божедаївці не знали, що їхні товариші-повстанці вже давно захопили місто, а постріл цей був із денікінського бронепотяга, який підійшов з боку Знам’янки і почав обстрілювати місто. На приступ міста пішли піші й кавалерійські частини Добровольчої армії.
Повстанці — не регулярна армія, утримувати великі міста не їхнє завданням. Відтак, «поярмаркувавши» три години, селяни залишили повітовий центр. Якраз у цей час до міста підступила божедаївська група повстанців. Тож відступали під вогнем бронепотяга разом. Були втрати, зокрема загинув український есер Островський.
А 25 вересня денікінці з трьох боків зайшли в Компаніївку. Почалася дика московська розправа і в інших селах… Все ж недовго панували золотопогонники. Вже у листопаді під ними загорілася земля… І вдарили вони навтікача. Та врятувалися далеко не всі. Селянські ватаги підстерігали скрізь — і в полі, і в лісі, і в балках. Хлібороби, відчувши п’янкий смак перемоги, хмарами вступали до повстанського війська Андрія Гулого-Гуленка і Герасима Нестеренка…
Але знову плодами перемоги козацтва скористалися інші. На звільнену від денікінців Єлисаветградщину прийшла червона орда…
А де ж була в цей час українська армія? Її рештки, вирвавшись на Волині із «трикутника смерті», вже пройшли Поділля і під проводом Михайла Омеляновича-Павленка наближалися до Єлисаветградщини. 25 січня 1920 року в районі с. Володимирівка Єлисаветського повіту українська армія нарешті зустрілася з гулівцями. Зустріч була сердечною…
12 лютого у Медведівці гулівці влилися в Армію УНР. Гулий-Гуленко очолив Запорозьку дивізію, а Герасим Нестеренко — Низовий курінь. Запорозька дивізія та її Низовий курінь взяли участь у багатьох боях, зокрема відомо, що наприкінці березня 1920 року повстанські відділи Армії УНР під командою отаманів Сірка та Нестеренка захопили містечко Орлик,[417] а 5 квітня курінь Нестеренка у співпраці з колоною полковника Дубового взяв Бобринець, де «вторгували» 40 тисяч пудів зернового фуражу, який зібрали комуністи для голодної Московщини. Хліб поділили між військом і населенням, що сприяло збільшенню симпатій людей до української армії…[418]
Після Зимового походу запорожці відпочивали у подільському селі Писарівка. Вони мріяли йти на Одесу, вже уявляли, як карбують крок її бруківкою, як розкривають багаті одеські склади, але зі штабу армії надійшов наказ відступати на захід.
Дзигівка, Буша, Озаринці, Сказинці, Серби, Могилів, Лучинець, Серебринці… Багато сіл і містечок минули запорожці, аж поки підійшли до Збруча. Повоювавши з десять днів на лінії цієї річки, покотилися далі. Зупинилися аж за Дністром, у Галичі… Звідси і почався наступ «на Україну».
[417]
Доценко О. Зимовий похід (6.ХII.1919 — 6.V.1920). — Варшава: Український науковий інститут, 1932. — С. CI.