Екзамени Яковенко склав успішно, відтак був зарахований до 2-ї Одеської школи прапорщиків. 1915 року, після її закінчення, його направили у розпорядження штабу Туркестанського військового округу, зачисливши до складу офіцерів 3-го Туркестанського стрілецького запасного батальйону. Потім перевели у 418-й Олександрівський полк, де він прослужив до червня 1917 року — спочатку півротним, потім командиром роти. Згодом очолив батальйон, з яким «був в усіх боях, які випали на його долю». За бойові заслуги Григорій Яковенко отримав відзнаки (ордени Анни 3-го і 4-го ступеня та Станіслава 3-го ступеня) і підвищення до чину підпоручника, потім поручника, а тоді і штабс-капітана.[433]
Війна тривала, а Григорій Яковенко мріяв, як після її закінчення поступить до сільськогосподарського середнього навчального закладу і візьметься за улюблену справу, адже він «страшенно любив сільське господарство». За власним визнанням, ще до революції він був ворогом царського уряду, але приховував це. Не дивно, що «вістку про революцію зустрів із величезною радістю і вирішив віддатися всім тілом і душею народній справі, вважаючи Революцію щастям для народу».[434]
У цей же час солдат Іван Коваль заклав у полку український осередок під назвою «Холодний Яр», метою якого було «поширення серед солдат Українознавства». Влітку 1917 року до цієї нелегальної організації вступив і штабс-капітан Григорій Яковенко.[435]
Та московські нишпорки гурток виявили. За наказом командира 15-ї дивізії полковника Мєжковського всіх її членів заарештували. Але, коли виступ генерала Лавра Корнілова провалився, Яковенка та інших членів організації звільнили з-під варти.
Оскільки в 418-му полку, де служив Яковенко, солдати переважно були українцями, то організація «Холодний Яр» запропонувала замість виконкому обрати полкову раду. Так і зробили. Її очолив штабс-капітан Яковенко.
У серпні 1917 року як голова полкової ради Григорій поїхав на Перший з’їзд українських військових Південно-Західного фронту. Тут його обрали ще й членом Ради Південно-Західного фронту. Отож до полку він уже не повернувся, залишився у Бердичеві, де перебував керівний осідок Фронтової ради.
У Бердичеві Яковенко вступив до партії соціалістів-революціонерів. Незабаром його обрали членом президії Фронтової ради, поклавши на нього обов’язки скарбника.
«Метою Фронтової ради було об’єднати всіх офіцерів і солдат українців у військове об’єднання, — згадував Яковенко, — з метою взяти під охорону залізницю і військове майно». Залізницю треба було захистити від руйнації, а майно — від грабунку. «Всі були переконані, що демобілізація фронту пройде неспокійно, залишить по собі велику руїну, особливо в Україні, де в той час було розформовано п’ять армій». Щоб виконати свої завдання, Фронтова рада почала перекидати на вузлові станції українізовані частини.[436]
Цьому сприяв генерал-лейтенант Микола Герасимович Володченко, головнокомандувач Південно-Західного фронту. Після Лютневої революції він підтримав Центральну Раду. Зокрема, за його участю було сформовано два українізовані корпуси — 1-й Український Павла Скоропадського і 2-й Січовий запорозький Михайла Мандрики. У вересні 1917 року Микола Володченко звернувся до голови Генерального секретаріату з пропозицією підпорядкувати Південно-Західний і Румунський фронти Центральній Раді, але Володимир Винниченко навіть не прийняв його і цю ініціативу відкинув. Тоді владу над військом захопили більшовики. У листопаді 1917-го Володченко відмовився виконати наказ нового більшовицького главковерха. За це М. Криленко усунув його з посади.[437]
Коли на місце головнокомандувача Миколи Володченка прийшов генерал Стогов, Фронтова рада доручила Яковенку і ще чотирьом офіцерам офіційно стежити за його роботою. Невдовзі змістили і Стогова. На його місце призначили, за висловом Яковенка, «свою людину» — представника Українського генерального військового комітету Володимира Кудрю, який наказав зберегти кінний склад і майно трьох армій, що входили до складу Південно-Західного фронту.[438] Але як? На Україну вже почався наступ червоних москалів. Центральна Рада не втримала столиці й втекла до Житомира, а тоді — до Сарн. Разом з урядом помандрував і Яковенко. В Сарнах утікачі зустрілися з передовими частинами німецької армії, яка прийшла в Україну згідно з Берестейською мирною угодою.
Яковенко з урядовими інституціями повернувся до Житомира. Тут військовий міністр Олександр Жуковський призначив його особливим уповноваженим із демобілізації 7-го району, до якого входило шість повітів Київської губернії. У зв’язку з цим призначенням у другій половині лютого (чи на початку березня) 1918 року Яковенко прибув до Черкас і розпочав роботу. Але в останні дні квітня з Києва прийшло повідомлення, що Центральної Ради вже немає, зате є Гетьман України Павло Скоропадський. Яковенко до гетьманського перевороту поставився негативно, хотів піти на знак протесту у відставку, та все ж обов’язки продовжував виконувати. Під час антиросійського повстання на Звенигородщині і Таращанщині влітку 1918 року він передав Миколі Шинкарю[439] двадцять два вагони зі зброєю та набоями, які стояли на станції Шпола.[440]
Коли повстання було придушене, гетьманська адміністрація почала слідство. Побоюючись арешту, Яковенко втік на Полтавщину. Дістався до рідного села. Після довгої розлуки зустрівся з рідними, товаришами. На його глибоке розчарування, чи не всі друзі дитинства стали комуністами. Та все ж мусив із ними співпрацювати.
Коли у листопаді 1918 року Директорія проголосила повстання проти гетьмана Скоропадського, Яковенко з’явився на мобілізаційний пункт у Прилуках, та в цей день місто зайняв збільшовичений загін Ковтуна. Тож Григорій подався до Києва.
Тут від Кудрі отримав призначення в Таврійську губернію уповноваженим із демобілізації. Виїхав із Києва на початку січня 1919 р., але в районі ст. Синельникове потяг зупинили махновці… З труднощами Яковенко дістався Катеринослава, дав телеграму Кудрі, що виконувати обов’язки в Таврійській губернії неможливо, оскільки там немає влади Директорії. Отримав відповідь — теж телеграмою: обійняти посаду уповноваженого в Єлисаветграді. В це місто Яковенко і прибув 2 лютого 1919 року.[441]
Але влада Директорії впала і в Єлисаветграді. Яковенку довелося тікати. Пішки дійшов до Умані, але й тут уже порядкували червоні. За звинуваченням «у Петлюрівщині» його затримала ЧК. Але документи у Григорія підозри не викликали. За три дні він уже був на свободі. Щоб добути засоби для існування, влаштувався в кооператив воїнів-інвалідів.
Коли в Умань увійшли повстанці отамана Клименка, Яковенко відразу зголосився до них. Працював при штабі. Невдовзі отаман призначив його командиром Христинівської групи повстанців, з якою взяв участь в Уманському повстанні…[442]
Невдовзі москалі захопили повстанський бронепотяг разом з отаманом. Повстанці деморалізувалися і почали розходитися по домівках. А дехто — дурніший — пішов у Красну армію. Христинівська група розсмокталася на очах. Довелось Яковенку вертатися до Єлисаветграда.
У місті він застав денікінців. Хотів тікати у Шполу, до якої, за чутками, підходила Армія УНР. Але обставини змінилися і Григорій знову повернув на Полтавщину. Вдома друзі дитинства, довідавшись про антиденікінські погляди, намагалися залучити його до підпільної більшовицької організації, щоб підняти повстання проти Добровольчої армії. Не бажаючи пов’язувати свою боротьбу з комуністами, Яковенко відмовився і виїхав до Малої Виски, де теж були денікінці. Влаштувався на заводі. Щоб не потрапити під арешт, змушений був стати як офіцер на облік. Та зі Шполи дуже скоро довелося тікати. Змінивши документи на ім’я Павла ФедоровичаГрицюка, Григорій повернувся до Єлисаветграда.
[437]
Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет Українських визвольних змагань. — Львів, 1995. — С. 56.
[439]
Шинкар Микола Ларіонович, есер, член Центральної Ради. З 18 грудня 1917 р. — начальник Київського військового округу. У січні 1918 р. — командувач протибільшовицьким фронтом. Улітку 1918 р. очолив п’ятнадцятитисячне вільнокозацьке військо на Звенигородщині. 1919 року підняв повстання проти Директорії. Загинув 16 листопада 1920 р. поблизу ст. Богданівка (неподалік Умані) в бою з Мазепинським полком Армії УНР від руки сотника Чапайтіса.