«Залишившись після від’їзду Нестеренка та Отаманенка втрьох, — продовжував далі Григорій Яковенко, — ми вирішили серйозно зайнятися висвітленням політичної ситуації… Які політичні партії входять до складу УНР, що планує УНР проводити в соціальній сфері, чи правда, що в Уряді УНР розкол із-за бажання однієї групи замість УНР посадити гетьманом Василя Вишиваного? Треба сказати, що із закордоном ми не мали жодного зв’язку… не було його в останній час і з Всеукраїнським Повстанкомом, оскільки пароль був у Дігтяра, а він після з’їзду пішов у район Ставидел і його важко було знайти».[462]
Крім того, члени повстанського комітету хотіли перевірити інформацію про те, нібито совєтська влада намагається вирішити національне питання, що вона є нібито «ініціатором створення української культури», фінансує «народосвіти», сприяє їхній самодіяльності, допомагає «провести автокефалію (Української православної. — Ред.) церкви», а в соціальній сфері планує провести закон на право дрібної власності».[463]
Усе це перевірити не вдалося, оскільки червоні несподівано повели на Холодний Яр наступ великими силами. Бій переходив у бій, сутичка у сутичку. В одному з боїв потрапив у полон поранений секретар попереднього повстанкому, а Логвин Панченко та Григорій Яковенко уникнули полону, коли здавалося, їх вже нічого не врятує. «Після цього бою отаман Петренко, при загоні якого ми знаходилися, — писав Григорій, — заявив, щоб Повстанком з Холодного Яру перейшов в інше місце, оскільки про його перебування в Холодному Яру знає совєтське командування, внаслідок чого його загін буде остаточно розбитий. Вже тепер загін сильно голодує внаслідок щільної облоги Холодного Яру.
Ми вирішили перекинутися з Холодного Яру. Але куди?.. Совєтська влада віддала наказ про повне винищення партизанів, а тому в усіх лісах проводилися облави, партизани були тероризовані, зв’язок перерваний… Я запропонував залишити ліс і перебратися в село за 25 км від лісу і там законспіруватися. Пропозиція була прийнята, і Повстанком вночі перебрався на побережжя Дніпра в с. Сагунівку і, порвавши зв’язок з усіма загонами, влаштувався у знайомого — Шапошника (очевидно, це той Шапошник, що був свого часу членом Холодноярського повстанкому. — Ред.)».[464]
Перебуваючи у глухому селі, вони абсолютно не знали, що робиться навкруги. Дійшла, щоправда, чутка, що Нестеренко веде агітацію проти повстанського комітету, який, на його думку, «занадто лівий, а тому (він) бере все управління у свої руки».[465]
У цей складний для повстанців час окупанти видали декрет про амністію. Панченко, Петієнко і Яковенко вирішили обговорити це питання. Як поставитися до нього? «Петієнко весь час наголошував, що декрет є способом боротьби з повстанством (з метою) обеззброїти його і потім кожного окремо передати до суду, — зазначав Яковенко. — Такої ж думки притримувалися і ми з Панченком».[466]
Тим часом у Черкасах почалися переговори повстанців, яких представляли колишній член Центральної Ради Омелян Дзигар та есер Шапошник, з совєтською владою, яку репрезентував уповноважений по боротьбі з «бандитизмом» Ткаченко. Добалакались до того, що повстанці здаватимуться.
«Здачу» призначили в хаті Шапошника, але Ткаченко у визначений час не приїхав, зате наскочив загін червоних, який реквізував майно у господаря. Це ще більше переконало повстанців у підступності совєтської влади. Але за кілька днів Ткаченко прислав посвідчення на «свободноє житєльство» Шапошнику й колишнім членам Центральної Ради — Логвину Панченку і Омеляну Дзигарю (свого часу він був заступником голови Холодноярського окружного повстанського комітету).
«Побачивши посвідчення, мої товарищі забули про все, — згадував Яковенко. — Бажання вільно пожити хоча б один день оволоділо їхніми душами. Страждання, які вони перенесли в останні роки, при рішенні (піддатися на амністію) мали першочергове значення. Коли Панченко прощався зі мною і Петієнком, сказав: «Не дуже вірю, щоби совєтська влада не покарала мене… але нема сил далі жити, забув вже, як люди живуть…»[467]
Панченко і Шапошник капітулювали 23 серпня 1921 року.[468]
Тут до Яковенка та Петієнка дійшла вістка, що здався й загін Петренка разом з Іваном Деркачем та одним із братів Чучупаків. Це сталося трохи раніше — 10 серпня. Разом із ними капітулювали отамани Пономаренко, Литвиненко та кілька десятків повстанців (усього 80 чоловік).[469]
«Петієнко… кинув будь-яку роботу в Холодноярській окрузі (і) збирався пробиратися в Полтавську губернію, де вирішив законспіруватися і очікувати, як совєтська влада вчинить з амністованими… — продовжував Яковенко. — Я ж вирішив лісами пробиратися до Єлисаветграда… В районі Кам’янського лісу зустрівся з трьома кавалеристами загону Нестеренка-Орла, які стояли на чатах при дорозі… Я попрохав провести мене до Отаманенка… Той мені почав відразу скаржитися на Нестеренка, що лише тепер взнав, що він за людина… Розповів, що в загоні всі старшини його (Нестеренка) не люблять…»[470]
З’ясувалося, що і Нестеренко-Орел, рішучий противник амністії, все ж вів переговори з совєтською владою. Але здаватися він не збирався — просто хотів дати можливість козакам відпочити від безперервних боїв, тож і заговорював зуби совєтській владі.
Його загін розквартирувався у Бондуровій.
Нестеренко-Орел погодився на пропозицію Отаманенка вислати на переговори з головою виконкому Чигиринського повіту Яковенка. Григорій, звісно під іншим прізвищем, поїхав у Кам’янку. Не дочекавшись завершення переговорів і повернення Яковенка з Кам’янки, загін Нестеренка несподівано сховався в лісі. А у Бондуровій залишилися очікувати на Григорія кілька козаків і начальник штабу Отаманенко. Дочекавшись, поїхали разом у Бовтишку.
По дорозі радились, як бути. «Отаманенко розповідав, — стверджував Яковенко, — що він за три роки лісового життя до того виснажився від голоду і холоду, що, коли б була впевненість, що совєтська влада дасть вільне існування і не дивитиметься на нього як на бандита, він більше б нічого не хотів… (Отаманенко) страшно розчарувався в людях, які всі зробилися шкурниками… Так що, — казав Отаманенко, — я з’явлюсь (тобто здамся. — Ред.), хай би і загрожувала смерть, оскільки для мене тепер після цього тяжкого жаху важко прожити в такому стані навіть два дні… Хочу жити — ось моє кредо.
Згідний був з ним і я, але підпільна робота до того посіяла в мені недовіру до всього, що оточувало, що я ніяк не міг допустити, щоби совєтська влада залишила мене в спокої».[471]
Прощаючись, Яковенко «пообіцяв Отаманенку більше з ним не бачитися, щоб не викликати підозр».[472] З тяжкою думою повертався в Єлисаветград Григорій.
Приїхав до міста, поселився у Юлії Григорівни Маймескул, тітки підпільника Воїнова. Вона передала йому листа від Петієнка. Той сповіщав, що він зустрівся з посланцем із-за кордону, який повідав йому про арешт Всеукраїнського повстанського комітету у Києві і передав, щоб «Холодноярський Повстанком тимчасово прийняв на себе обов’язки Всеукраїнського Повстанкому».[473]
Здавалося, що боротьба закінчилася, але Яковенко не збирався здаватися. 1922 року він знову творить підпільну мережу у Єлисаветграді. У «кримінальній справі» Яковенка є згадка про його участь у підпільній українській організації «Народна помста». На жаль, деталі не відомі.
Арештували Яковенка випадково: хтось вкрав 27 хутряних шуб у господині, в якої жив Григорій, і та вказала міліції на нього. Це сталося 28 серпня 1922 року в Єлисаветграді.