На слідстві Юрій поводився прямо. І на останньому допиті 16 січня 1923 року він заявив слідчому: «Я — українець-націоналіст і як такий є ворогом совєтської влади… Я активно боровся з совєтською владою тому, що жити з існуючою владою на місцях неможливо…»[517]
Того ж дня уповноважений 3-го відділу «Полномочного Представительства ГПУ на Правобережье Украины» Володимир Курський підбив підсумки. Він написав висновок у справі № 446/7971. Юрія Володимировича Дроботковського, 26 років, безпартійного, освіта середня, чекіст звинуватив «в участі в контрреволюційній організації і бандитизмі».
Почав Володимир Курський досить тривіально: «Гр-н Дробатковський, як виходець із дворянсько-поміщичої родини, після революції, природно, не міг приєднатися до табору робітників і селян — прихильників Совєтської Влади, а переходить в табір ворогів останньої. Під час зародження Петлюрівщини на Україні (рукою дописано: грудень 1917 р. — Ред.) Дробатковський одразу вступає до її лав і тривалий час працює то в петлюрівських органах, то в петлюрівській армії, беручи весь час активну участь в боях останньої з Совєтськими військами. Після краху Петлюрівщини на Україні і розгрому української армії Дробатковський тікає за кордон і знову з’являється в лавах петлюрівських військ (рукою дописано: в 1920 р. — Ред.), які в той час вели боротьбу з робітничо-селянською Росією… По закінченні цієї війни Дробатковський, не встигнувши вдруге втекти за кордон, переховується, то пристроюється, точніше, примазується до Совєтської влади, то знову дезертирує і переходить у табір добровольчеської армії, і навпаки. Будучи все ж переконаним петлюрівцем, ярим противником Совєтської влади, він, перебуваючи на совєтській службі в 20–21 роках, не стоїть осторонь бандитизму, зв’язується з окремими петлюрівськими бандами (банда Іванова, що оперувала в Катеринославській губернії), надає всіляку допомогу, бере участь у їхній роботі… Весь час Дробатковський тиняється по селах України, кочує з одного міста в інше, зв’язується то з кримінальними, то з політичними бандитами… В цьому останньому періоді (рукою дописано: в червні — липні 1922 р. — Ред.) Дробатковський, переховуючись у районі, найбільш насиченому петлюрівським бандитизмом (Єлисаветградський район), вирішує активно почати боротьбу з Совєтською владою, починає знову шукати зв’язок з Петлюрівськими бандами».[518]
Далі Володимир Курський писав про співпрацю Дроботковського з отаманом Ґонтою («с вновь народившимся отаманом Гонтой»),[519] про те, як вони разом вербували людей, щоб укомплектувати загін, як здійснювали нальоти, які супроводжувалися «неймовірно жорстокими, звірськими убивствами». Але «Дробатковський не задовольняється зв’язком з однією бандою і весь час намагається налагодити зв’язок з іншими отаманами банд (отаман Лютий та інші), петлюрівськими підпільними працівниками того району, які гарячково готувалися до збройного повстання проти совєтської влади. Дробатковський всіляко сприяє їм, використовує своє знайомство з деякими співпрацівниками ҐПУ, витягуючи з них провокаційним чином секретні дані (рукою дописано: бандсводки. — Ред.), що стосуються розробки цих банд, передає ці дані отаманам, тим самим надаючи їм можливість безкарно продовжувати свою варварську роботу і виходити з-під ударів червоних частин та органів ҐПУ… Таким чином… видно, — підсумував Володимир Курський, — що Дробатковський від дня зародження Совєтської влади вів з нею вперту боротьбу, яка полягала в активній участі в армії УНР, участі в повстансько-бандитському русі з метою збройної ліквідації Совєтської влади. Ці злочини передбачені ст. ст. 63 і 76 Кримінального кодексу УССР…»[520]
Справу було передано до Надзвичайної сесії Київського губернського революційного трибуналу. 2 лютого 1923 року вона ухвалила розстріляти Юрія Володимировича Дроботковського — «як українця».[521] Це вже був другий смертний присуд — перший 1919 року постановили денікінці, але тоді Юрію вдалося втекти.
І на цей раз Дроботковський спробував щастя. Він був одним серед тих, хто підняв повстання в Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 року. Закінчилося воно поразкою. Та все ж Юрій Дроботковський загинув як козак — у бою проти ворогів України.
20. Ларіон Загородній, отаман Чорного лісу і Холодного Яру
Ларіон Загородній — хлібороб із діда-прадіда — взірцевий герой більшовицької міфології: «нерухомістю не володів», батьки землі не мали, орендували 8–10 десятин, вирощували хліб. Здавалось, ідеальнішого пролетаря не знайти, але, як показав його життєвий шлях, не завжди матерія визначає свідомість…
Ларіон Захарович Загородній народився 16 березня 1897 року в селі Кошарки (Юзефівка) Златопільської волості Чигиринського повіту Київської губернії.[522] Закінчив церковнопарафіяльну школу.
У січні 1916 р. юнака поголили у москалі. Служив у Пензі в 241-му запасному полку, з яким і вирушив на фронт. Згодом перевівся до 32-го Сибірський полк, де від січня 1917-го служив підпрапорщиком у кінній розвідці. Під час виконання чергового бойового завдання отруївся газами. Відтоді служба чужій батьківщині закінчилася. Лікувався у Москві до жовтневого перевороту, а тоді за станом здоров’я демобілізувався, отримавши право на безстрокову відпустку.[523]
У лютому 1918 року згідно з Берестейським мирним договором в Україну для наведення ладу прийшли німці. Більшовики, зачувши про наближення німецької армії, панічно тікали за Дніпро. У березні «германці» підійшли до села, де жив Ларіон. Стали гарнізоном у волосному центрі — Златополі, що за дві версти від Кошарок.
Оскільки Центральна Рада не виконала пункту Берестейської угоди про харчове забезпечення союзного війська та допомогу хлібом німецькому народові, союзники власноруч взялися налагоджувати постачання. А позаяк мало хто хотів добровільно віддавати плоди своєї праці, почалися реквізиції продовольства.
Якось, перебуваючи у сусідньому с. Панчеве, Загородній став свідком каральної акції: німці за непослух розстріляли тридцять українських селян, а двох повісили на вітряку. Ларіона зрозуміти неважко: воював проти німців на фронті і ось довоювався — вони господарюють у рідному повіті, та ще й найжорстокішим чином. Іншого почуття як помста не могло виникнути у здорової людини. А тут — зустріч зі збільшовиченим матросом Поліщуком і «вєлікоросом» Даниловим. З ними й став Ларіон збивати ватагу для боротьби проти «германців», а заодно і проти гетьмана Павла Скоропадського, «який німців закликав». Хто вже пам’ятав, що кайзерівців покликала Центральна Рада, а не гетьман? Та і чи важливо це? Головне, що гетьман був представником зненавидженої верстви — багатіїв-землевласників, російських генералів.
Отож у листопаді 1918 року півтисячну ватагу було збито. А тут ще революція в Німеччині: скинуто Вільгельма, підписано договір про капітуляцію в Комп’єнському лісі і… величезне німецьке військо залишилося в Україні напризволяще. В один день зник кайзер, зникла ідея, за яку стільки років проливалася кров. І німецький солдат деморалізувався. У нього лишилося лише єдине всеохоплююче бажання: за будь-яку ціну — навіть власного приниження — повернутися на батьківщину, на свій «фатерлянд». А повертатися доводилося з найдальших околиць України через розбурхану повстанням країну. І німецький воїн — міфічний герой — перетворився на легку здобич для сільських примітивно озброєних дядьків.
Першою акцією загону Загороднього стала «залізнична». Новоспечені партизани рушили на найближчу станцію. Тут і стали табором, очікуючи потяги «з германцями». П’ять днів згаяли повстанці. Не дочекавшись, пішли на станцію Помічну — хтось сказав, що саме через неї проходять їхні ешелони. Простояли три дні й тут — і знову марно. Дізнавшись, що на станції Єлисаветград перебуває загін полковника Вербицького і теж підстерігає кайзерівців, вирішили приєднатися. Відійшовши 15 верст від станції Помічної, раптом почули — такий довгоочікуваний — гудок паротяга.