Розгорнувшись у бойову лаву, зупинили ешелон, обеззброїли німців і разом з ними повернулися на Помічну. Наступного дня прибули ще два ешелони. Прибулих роззброїли. Потім прийшов потяг із колишніми вояками російської армії, які поверталися з «германського» полону. Ці люди, роззуті, роздягнені, їхали на відкритих залізничних платформах. А надворі не літо, та й не вересень, а друга половина листопада. Виникла ідея одягнути полонених за рахунок німців, які були настільки деморалізовані капітуляцією батьківщини, що дозволили дядькам, котрих нещодавно учили азбуки порядку, роздягти їх. Так вони, вчорашні господарі становища, і поїхали далі: без зброї, напівроздягнені, пригнічені. А гайдамаки, помстившись «окупантам», з трофеями розійшлися по домівках — готуватися до зимових свят.
Майже весь 1919 рік Ларіон прожив мирним життям українського хлібороба. Але у жнива прийшла Добровольча армія. Москалі одразу оголосили мобілізацію — хоч і декларували, що їхня армія формується на добровільних засадах. Загородній денікінцем стати не побажав, більше того, став підбурювати односельчан у жодному разі «не йти захищати буржуазію». Як бачимо, двадцятидворічний юнак оперував тоді класовою риторикою — очевидно, мали на нього вплив «сотоваріщі» Поліщук і Данилов, а може, селяни краще розуміли такі аргументи.
Довідавшись, що Ларіон вів проти них пропаганду, денікінці затримали його (у серпні 1919-го). Бранця відвезли в Черкаси і три дні протримали в арештантському вагоні. На четвертий день на допиті запитали, чи поїде на фронт, чи далі сидітиме під арештом. Зрозуміло, що Ларіон погодився — тільки додому за речами відпустіть. Йому повірили і відпустили. А він знову не зголосився на мобілізаційний пункт. За п’ять днів додому вдерлися денікінці (два офіцери із солдатами), щоб силою мобілізувати «добровольця». Але Ларіон встиг своєчасно зникнути. Москалі спересердя пограбували його хату, побили дружину і пішли. Додому повертатися було небезпечно, тож Загородній у районі Златополя зібрав кінну ватагу (25 козаків) і почав наскакувати на невеликі відділи білогвардійців…
Оскільки денікінці нещадно грабували, повстанський загін швидко зростав — ображених на «золотопогонників» вистачало. Основу відділу складали односельці Загороднього з Кошарки та хлібороби з сіл Розлива та Маргаричева. Ларіон Загородній був заступником командира.
Пізньої осені 1919 року під ударами повстанців денікінці панічно відкотилися на південь. На Златопільщину прийшла «совєтская власть» з її ЧК. «Після ліквідації Денікіна, — розповідав Загородній, — мене почали переслідувати колишні денікінці, що поступили в Златопільський каральний (більшовицький) загін, — Кваша та Лисенко. Переслідування тривало близько трьох місяців, і нарешті вони мене наздогнали… Забрали кулемет «Максим» і сім стрічок до нього. Мене арештували. Протримавши в Златополі 10 діб, звільнили. Після цього я до травня 1920 р. був удома. В травні Лисенко, командир Златопільського загону, запропонував мені поступити до нього на службу, але я відмовився. Після моєї повторної відмови вони вирішили мене арештувати, але я зник».[524]
Загородній вступив до загону Дорошенка, де пробув чотири місяці. Занедужавши, змушений був повернутися додому. Лисенко та Кваша знову взялися переслідувати Ларіона. Довелося, не долікувавшись, тікати до лісу.
Під час повстання, яке називають Знам’янським, Загородній прийшов до повстанського загону Василя Кваші, котрий на той час уже сам мав порахунки з червоними. Оперували в Нерубаївському лісі. Разом взяли участь у бою під Вискою.
Коли на їхній терен прийшла 1-ша Олександрійська (Степова) дивізія отамана Костя Степового-Блакитного, Загородній і Кваша приєдналися до неї. Якийсь час Ларіон служив значковим у повстанській дивізії.[525] Коли степовики у другій половині жовтня відійшли на південь, Загородній і Кваша залишилися воювати в рідній місцевості «під Прапором Жовто-Блакитним». У листопаді 1920 року їхні стежки розійшлися: Кваша з 35 вершниками пішов у Розумівський ліс, а Загородній зі своїм відділом зостався у Нерубаї. Згодом Ларіон влився до Чорноліського полку й очолив чоту. Разом із Хмарою та іншими здійснив невдалий рейд до польсько-совєтського кордону. Напередодні Нового року партизани розійшлися «на зимові квартири».
У січні 1921 року зв’язкові чорноліського отамана Пилипа Хмари розшукали Загороднього і передали йому пакет. Хмара листовно повідомляв, що до нього прибув представник Симона Петлюри Микола Іванович Бондарук і запрошує в Цвітну на «з’їзд отаманів».
На з’їзді отамани, вислухавши Миколу Бондарука, визнали його представником УНР, а отже, своїм зверхником. За короткий час новий командир об’єднав під своїм керівництвом декілька загонів. Бондарук призначив Загороднього отаманом 1-го Холодноярського кінного полку, Максима Терещенка — начальником штабу, Хмарі доручив формувати 2-й кінний полк. Після з’їзду Терещенко пішов на Мотронівську дачу, а Бондарук залишився у загоні Загороднього. Переховувались неподалік Златополя, від боїв ухилялися: взимку головне вижити, дотягнути до весни.
На початку березня у Холодному Яру відбувся з’їзд під проводом Миколи Бондарука. Загін Загороднього, виславши на зібрання своїх делегатів, зосередився в Чуті на великому майдані за дві з половиною версти від Гутницької, між ярами Орловим і Капустяною. Всього козаків було менше півсотні.
Напевно, варта своєчасно помітила, що до табору підкрадаються тіні з рушницями. Першим же пострілом Петро Стасенко з Єлисаветградки вбив командира нападників. «Червоні в паніці кинулися тікати. За словами очевидців, у цьому бою загинуло до 73 червоноармійців».[526] Виходить, невдалий день вибрали москалі для атаки.
Наступного дня, отримавши підкріплення, комунари знову посунули у ліс, на цей раз із боку Ружечевої, але знову змушені були під градом куль відступити. Загородній же у цих двох боях не втратив жодного козака, що підняло дух не лише козацтва, «але й населення, котре сподівалося завдяки їм позбутися комуністів». Після цього Загородній повів хлопців до Цвітної, куди мали прийти делегати із рішеннями з’їзду…
Вирішено було починати активні дії, а для цього треба здобути коней. Тож однієї ночі наскочили на червону кавалерію, що стояла в холодноярському селі Матвіївці. Козакам вдалося захопити 35 коней, жертв із боку повстанців не було. На той час загін Загороднього складався із 95 вершників і 100 піших козаків.
Більшовицький історик Давид Голінков зазначав, що на початку 1921 року Загородній «сформував банду чисельністю близько 220 осіб, на озброєнні яких було 13 кулеметів. Потім він об’єднав кілька інших менших банд і почав орудувати значними збройними силами. Банда здійснила більше як сто нальотів, грабунків і убивств».[527]
А завербований повстанець із Чорноліського полку вважав, що у Загороднього було «267 чоловік і більше». «Всі на добрих конях і добре озброєні». Роз’їжджаючи із села в село, перехоплювали пошту, виловлювали сексотів або тих, хто відкрито виступав за совєтську владу. Під час походів отаман часто використовував червоний прапор. Завдяки йому «тривалий час роз’їжджав без переслідування з боку червоних загонів…»[528]
Оцінивши небезпеку зростання повстансько-партизанського руху, більшовики пішли на підступний крок: з метою дезорганізації українського табору вони вирішили «пробачити» тим, хто боровся проти окупантів. «Амністію» проголосив 5-й Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів 3 березня 1921 року.»…5-й всеукраїнський з’їзд Рад… — зазначали делегати, — вважає за бажане надати всім, що порушили свій обов’язок перед робітничо-селянською республікою, змогу повернутися на шлях чесної і сумлінної праці, і тому постановив:
1. Винних у бандитизмі, якщо вони добровільно з’являться у розпорядження місцевих властей не пізніше 15 квітня ц. р., передадуть всю, що є у них, зброю і зобов’яжуться не брати участи у збройних виступах проти радянської влади,
— від відповідальності звільнити…
[524]
ДА СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 1, арк. 1 — 71. Переклад протоколу з російської.
[526]
Шепель Ф. Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари та його соратників, записана чекістами в тридцяті роки минулого століття // Матеріали обласної науково-практичної історико-краєзнавчої конференції «За волю і долю України» (Наш край у 1917–1929 роках). — Кіровоград, 2002. — С. 113.
[527]
Голинков Д. Крушение антисоветского подполья в СССР. — Кн. 1. — Изд. 4. — Москва, 1986. — С. 235.