3. Тих, хто заподіяли до моменту видання цієї постанови вчинки або злочини, за які в судовому або адміністративному порядку вже визначено або може бути визначено кару, опріч вищої міри покарання і позбавлення волі,
— від відповідальності звільнити…
10. Чинність цієї амністії поширюється так на цивільних, як і на військових осіб, незалежно від того, загальним чи військовим установленням підлягають чи то вже розглянуті заподіяні ними вчинки і злочини».[529]
Дійшла ця вістка й до лісовиків. Отаман Загородній був «рішучим противником довір’я до ворога». Оцінюючи «амністію» як підступну, спрямовану на знищення партизанів, він прочитав козакам інший документ — таємне розпорядження Лейби Троцького до Семена Будьонного, в якому наказувалося знищувати всі «петлюровские остатки». Тоді сказав козакам: «Комуна не змінилась: яка була раніше, така вона й нині, тож довірятись їй не можна».[530]
Вирішили продовжувати боротьбу. В березні 1921 року відбулися бої «с Красными войсками» під Розумівкою та Лебединським монастирем. Біля Бовтишки козаки Загороднього наскочили на загін Єлисаветградської ЧК і добре пошарпали його — чекісти, які відзначалися сміливістю проти безборонних людей, змушені були тікати до повітового міста під захист військового гарнізону.
Ось витяг із доповідної записки начальника чигиринської міліції начальнику Кременчуцької губернської міліції: «У березні 1921 року в Чигиринському повіті піднято контрреволюційне повстання проти соввласті керівниками («главарями») ще минулорічних банд Хмарою, Деркачем, Ільченком і Завгороднім…»[531] Далі начальник міліції перерахував волості, де порядкували повстанці (Цвітнянська, Суботівська, Подорожанська, Шабельницька, Боровицька, Медведівська, Головківська, Триліська, Олександрівська, Ставидлянська, Телепинська, Оситнязька, Златопільська і Лебединська), тобто йшлося про більшу частину повіту. «Вся планова робота на місцях міліції, виконкомів і комнезамів дезорганізована», — визнавав начальник Чигиринської повітової міліції.[532]
15 березня 1921 року Загородній провідав свою родину. Якась запродана душа поспішила доповісти про це «соввласті». Але карателі не встигли — отаман зник. Розлючені невдачею, вони застрелили батька Ларіона Загороднього, заарештували отаманову дружину і тестя, кинувши їх до Єлисаветградської ЧК. Майно пограбували, а хату спалили.
Помста повстанців не забарилася: того ж дня, о дев’ятій годині вечора, 25 кавалеристів Загороднього очистили від совєтських активістів с. Розлива Златопільської волості, а 19 березня здійснили наліт на станцію Сердюківка. Тоді ж, о 10 годині ранку, козаки Загороднього (30–35 осіб) налетіли на контору «лесной разработки» неподалік с. Капітанівка Оситнязької волості, убивши агента «заградительного отряда ст. Бобринская т. Баранского». 20 березня партизани Загороднього знову наскочили на залізничну станцію Сердюківка Черкаського повіту, знищили чотирьох червоноармійців, забрали телеграфні й телефонні апарати.
Невдовзі у Ларіона вже було близько трьохсот кіннотників. Діяли в Холодному Яру, в лісі Нерубай, під Лебедином, у Черкаському та Чигиринському повітах. То приєднувалися до Чорноліського полку, то вирушали на лови самостійно. Так 7 квітня вирушили з Хмарою у рейд через Цвітну, Бурякове, Вовчий Хутір, Полуднівку, Медведівку, Мельники, Грушківку, Райгород, Яблунівку, Телепине, Пастирське, Златопіль…
15 травня 1921 року єлисаветградські чекісти у безсильній злобі розстріляли дружину отамана та її батька. Але зупинити шаблю отамана було неможливо: 23 травня гайдамаки Загороднього звільнили Балакліїве, спаливши приміщення волвиконкому і відправивши чортам у зуби місцевих активістів. У травні (згідно з іншими даними — у квітні) у бою з 222-м полком Красної армії у селі Цвітній загинуло три козаки (за іншими даними — п’ятеро), а Загородній отримав тяжке поранення правої ноги.
Його помістили до лазарету в лісі Чута (між балками Орловою й Заводною). Невдовзі рана починала загниватися. Потрібен був лікар. Вирішити проблему взявся Федот Кравець. Перевдягнувшись у жіночий одяг та загримувавшись, він разом із гутнянською жінкою на підводі поїхав у Єлисаветградську лікарню. За п’ять-шість годин повернувся з лікарем на прізвище Буксир, який зробив отаману операцію та оглянув усіх пацієнтів лісового лазарету. Після чого його на тій же підводі відвезли назад.
Ларіон лікувався все літо — спочатку під охороною десяти козаків у Чуті, згодом у Чорному лісі. Поруч постійно були Денис Гупало і Тиміш Компанієць. А загін Загороднього тимчасово розділили: частина пішла під руку старшини Хвилі, інші влилися до відділу Пилипа Хмари.
Якраз тоді червоні частини розгорнули активні воєнні дії проти партизанів. Натиск супроводжувався гучною кампанією «амністії», термін якої було продовжено. Дехто, психічно і морально стомлений, вийшов із лісу і віддався на «ласку» окупанта, який обіцяв «всьо простіть». Але Загородній та його козаки на підступ ворога не піддалися. З протоколу № 34 засідання Кременчуцької губернської військової ради від 7 серпня 1921 р. довідуємося, що загін Загороднього «продовжує нападати на військові частини».[533] Зокрема, в районі Веселого Кута козаки зчепилися з 25-м кавалерійським полком. Та, побачивши, що може зазнати серйозних втрат, отаман завернув своє воїнство до Нерубай-лісу. На той час відділ Загороднього становив 100 багнетів, 80 шабель, два кулемети «Максим» і три кулемети «Люїс».
У жовтні 1921 року Ларіон Загородній об’єднав під своїм керівництвом загони Мефодія Голика-Залізняка та Архипа Бондаренка. Наприкінці жовтня Загородній оперував у Чигиринському районі трьома групами: першою командував Орел, другою — сам отаман, третю очолив Соловйов («Ліхой»)… Діяв Ларіон також у Знам’янському, Чутянському та Нерубаївському лісах. Є згадки про його бойову співпрацю з отаманами Семеном Гризлом, Семеном Заболотним та Іваном Ґонтою (Лютим-Лютенком).
Здійснили рейд в околиці Лебедина. Неподалік с. Василівки помірялися силою з червоною частиною. Оскільки цей район був перенасичений більшовицьким військом, вирішили розділитися на менші загони і розсіятися. Загородній пішов у Нерубай, Архип Бондаренко — в район Веселого Кута, Залізняк — на Мотронинську дачу.
Напередодні зими знову серед козацтва почалися розмови про «амністію»: дехто висловлювався за припинення боротьби і повернення до мирного життя. Загородній ще раз попередив тих, хто захитався, але наполягати не став. Повстанці розійшлися — хто «на амністію», а хто «на зимові квартири». Ларіон Загородній із трьома козаками перезимував у лісі…
Навесні 1922 року Холодний Яр ожив. Із землянок на світ Божий з’являлися партизани, з хуторів і сіл почали сходитися козаки. В березні відділ Загороднього з’єднався із загонами отаманів Гупала і Залізняка, який мав уже 25 кінних і 15 піших козаків і, як стверджував ворог, «совершил ряд кошмарных, неслыханных зверств». Серед цих «страшних злочинів» — березневий бій із міліцією біля с. Букварки, що за 30 верст на південь від Олександрівки, зупинка товарного потяга між станціями Цибулеве та Фундукліївка у квітні, зупинка поїзда на тому ж відтинку у травні. У районі Трепівки пустили під укіс товарний потяг, а його охорону знищили.
Тоді Загородній з Гупалом і Залізняком вирушили в Товмачівський ліс — у гості до отамана Чорного Ворона. Але вдвідини не вдалися: партизани потрапили в оточення. Хоч і прорвались, але одного козака втратили. Вернулися до Чорного лісу.
Чекісти весь час намагалися вистежити Загороднього. Ось фрагмент їхнього зведення № 2 у справі № 206 від 21 квітня 1922 року за підписом уповноваженого Івана Віхірєва: «Тройки банды Загороднего по-прежнему раз’езжают по уезду, собирают сведения, мешают вывозу продналога и охотятся за ответственными работниками. В Компаниевской волости в направлении Бобринца идет усиленная агитация и организация отрядов, где работают Ясинский, Якубенко и Савчук…»[534]
А ось уривок зі зведення № 4 у тій же справі від 5 травня: «Тройки Загородняго распространили свое влияние на весь Елисаветградский уезд. Не проходит ни одного дня, чтобы они не остановили кого-нибудь из проезжающих. Ответственные совработники боятся ездить вглубь уезда… Наибольшую активность проявляют они во Владимирской волости и в районах Ново-Украинки и Помощная… Вообще за последнее время замечается усиленный приток из-за кордона, при чем привозят массу писем… Крестьяне Сентовской волости с Куликовских хуторов рассказывали, что к ним часто приезжают тройки, берут продукты и фураж, причем за все взятое платят. Денег у них, по их словам, много, всяких — советских, и романовских, и польских марок, и петлюровских».[535]
[529]
Бюлетень 5 всеукраїнського з’їзду Рад, № 6, 4 березня 1921 р., Центральна архівна Управа УСРР, «Архів Радянської України», «Резолюції всеукраїнських з’їздів Рад. Розділ «Амністія». — Партвидав «Пролетар», 1932. — С. 128–129.
[530]
Дорошенко М. Стежками Холодноярськими: Спогади, 1918–1923. — Філадельфія, 1973. — С. 182–184.