У серпні Загородній обеззброїв «незаможників» с. Капітанівка, які отримали рушниці від місцевого осередку комуністичної партії. П’ятьох, які не погоджувалися віддати гвинтівки, застрелили.
Коли отаман довідався, що у Федварі більшовики роздали зброю для боротьби проти «бандітов», то вже наступного дня завітав у це село. Всіх тридцятьох осіб, які взяли зброю, довелося знищити.[545]
Мешканець с. Гутниця Іван Кузьмич Сидоренко, 1892 року народження, розповідав про свою зустріч із Загороднім: «Поїхав я на Бугайове по снопи. Наклав, аж гарба тріщить. Коли гульк — чоловік тридцять лісовиків. Кажуть: «Скидай снопи і паняй до переїзду». А на переїзді — Загородній. На коні й сердитий… «Був сю ніч на варті?»
Варта — то такі пости виставляли красні на ніч навколо села, коли на квартирі ставали. Із нашого ж брата, мовляв, ваше село, то себе охороняйте. «Не був», — кажу. Хоча брешу. Боюся: розстріляють. «Як хвамилія? — Завгородній витяг книжечку. — Правда, не був», — ховає книжечку. Радію: не донесли ще йому».[546]
16 серпня 1922 року о 7 годині ранку об’єднаний загін Загороднього і Голика-Залізняка (20 кінних і 45 піших), маючи три кулемети, налетів на 2-й взвод 2-го ескадрону 25-го кавалерійського полку, а другою групою у складі 30 вершників заскочив на станцію Хирівка. Спровадивши з цього світу трьох більшовиків, а трьох поранивши та захопивши кулемет «Люїс», партизани заховалися у Чорному лісі.
О першій годині ночі 17 серпня Загородній заскочив у Дмитрівку, що за 8 верст від станції Знам’янка, але був відбитий загоном 75-го полку… Повстанці втратили одну тачанку, двох коней, друкарську машинку, три диски кулемета «Шоша» з набоями, гвинтівку, дві шаблі і червоний прапор із написом «Пятый Всеукраинский съезд Советов робитничо-селянских и червоно-казачьих депутатов».
Тоді отаман розділив загони на трійки і п’ятірки, які терористичними актами буквально наводили жах на совєтських активістів. «Трійки Загороднього, — зазначали чекісти, — поширили свій вплив на весь Єлисаветградський повіт. Не минає і дня, щоб вони не зупинили кого-небудь із подорожніх. Відповідальні працівники бояться їздити в глиб повіту. Найбільшу активність вони виявляють у Володимирській волості і в районах Ново-Українки і Помічної».[547]
Влітку 1922 року москалі провели операцію, скеровану на остаточне знищення українського опору. Задум полягав у тому, щоб очолити партизанів лісостепової зони України, «дисциплінувати» і об’єднати козаків, взяти на облік всі загони, а згодом і кожного козака. По ходу роботи знищувати «для застрашування інших» анархічний елемент, який не хотів підлягати, а також кращих — тих, хто не піддався на московський гачок. Головну роль у чекістській операції мали відіграти т. зв. командир т. зв. військ Чорноморської групи «генерального штабу полковник Гамалія», справжнє ім’я — Петро Трохименко, та «начальник штабу сотник Завірюха» (Терещенко).
Трохименко (інколи Трофименко) і Терещенко-Завірюха — колишні петлюрівці. Трохименко — нібито член Центральної Ради, за часів якої був комендантом Єлисаветграда. Не дивно, що партизани сприйняли Трохименка за свого, адже знали його як учасника Визвольних змагань. Хто ж міг знати, що з квітня 1921 року Петро став «сєкрєтним сотрудніком» ЧК?!
Гортаючи сторінки справи холодноярських отаманів, наштовхнувся на накази «Гамалії» та «Завірюхи». Написані вони надзвичайно добре: патріотично, динамічно, запально. Ці накази, безперечно, дисциплінували лісове воїнство, піднімали дух у козацтва, яке, відчувши тверду руку, що «готує всеукраїнське повстання», побачило позитивну перспективу. Якщо досі козаки «без надії сподівались», то тепер з’явилася «реальна» надія.
Трагічний парадокс: чекісти підбадьорюють повстанців на подальшу боротьбу… Але ж чудова патріотична риторика чекістів скерована була на остаточний розгром гайдамаччини ХХ століття. Найсвятіші слова про обов’язок перед Батьківщиною було використано проти неї та останніх її героїчних синів. Ось уривки деяких наказів, підписаних Гамалією та Завірюхою: «Наказ № (число нерозбірливе) Військам Чорноморської групи. По Наказу Командуючого групи отаману Завгороднему підчинити всіх окремих ватажків та козаків, котрі оперують самочинно. У випадку непідлеглості обеззброїть і за невиконання Наказу суворо карать вплоть до розстрілу. Нач. штаба групи Сотник Заверюха».[548]
13 липня 1922 року «Командующій Черноморскою Повстанческою группою генерального штаба полковник Гамалія» наказував Загородньому негайно зібрати під своє керівництво всі загони, що оперують у Чигиринському повіті, а після того як вони зберуться у визначеному місці, негайно прислати у «штаб групи» зв’язок.[549]
У «Наказі № 4 Військам Черноморської повстанчеської группи» говорилося: «Не дивлячись на накази закордонного центру, а також відозви місцевого кирування повстанців, на всім терені України продовжує панувати розгардіяш і отаманське безладдя. Всі розуміють, що, ідучи цим шляхом 5 років, ми погубили справу. Всі погоджуються, що далі так неможливо працювати. Але продовжують по старому. Вчинки «окремих» отаманів привели до того, що місцеве населення стало повставати проти них. Зрозумійте, хто Ви? Пам’ятайте, під яким гаслом ведете боротьбу. Пам’ятайте, що від Ваших «окремих» вчинків гине загальна справа. Всі, хто піде проти інтересів краю, а також отамани, для котрих власна безпечність дорожче за справу, будуть мною нищитись через терористичні відділи. Це тяжкий крок, але гуманність нас довела до гибілі».[550]
У наказі № 6 вже окреслюється головна мета чекістів: «Дати відповіді де яка організація, хто стоїть в голові».[551] А в наказі № 7 від 28 серпня 1922 року Гамалія-Трохименко робить наступний крок: «Панове отамани, старшини і козаки, прийшов час, коли потрібно підрахувати всі наші сили. Кожен боєць повинен бути взятий на учет… Пам’ятайте, що в цей мент не з нами той, хто проти нас».[552] Під приводом наведення дисципліни Гамалія намагався з’ясувати стан організації, прізвища керівників і козаків.
Цим же наказом Загороднього призначено (яка насмішка долі!) командиром неіснуючої 1-ї Холодноярської кінної дивізії, а отамана Залізняка — командиром неіснуючого 1-го дивізіону бронепотяга Чорноморської повстанської групи, «а тим часом формувати 1-й кінний полк кінної дивізії». Було б смішно, якби не гірко: ворог вже почав призначати керівників партизанських загонів!
Інші отамани теж отримали формальні призначення: отаманом 2-го полку став Чорний Ворон «з-під Лебедина», 3-го полку — Денис Гупало, 4-го полку — отаман Вороний. «Назву полків придумать, — зазначали провокатори, — і сповістить в штаб группи».[553]
14 серпня 1922 року відбулася чергова зустріч із сотником-чекістом Завірюхою, який представив документи на начальника штабу т. зв. Чорноморської повстанчої групи. «Зв’язок зі штабом групи нас обрадував, — згадував Загородній, — оскільки це давало нам можливість об’єднати наші зусилля і отримати інформацію про стан справ у повстанчому світі».[554]
«На початку вересня 1922 р., — говорив на допиті 14 жовтня 1922 року Загородній, — я попрохав дозволу (ось так! — Ред.) у Гамалії зупинити потяг, оскільки козаки були роздягнуті та роззуті. Гамалія дозволив, і ми зупинили пасажирський потяг Ростов — Київ між ст. Фундукліївкою і Цибулевим. Всього в акції взяло участь близько 45 козаків, з них 15 кавалеристів… Під час зупинки потягу ми забирали лише обмундирування і зброю, по цивільним вагонам не ходили… Наприкінці вересня в Чорний ліс приїхав Завірюха. Завірюха сказав, що буде Вища Отаманська Рада, яка й вирішить питання про загальне повстання».[555]
[546]
Петров М. Кола Брюньон із… Гутниці. — Народне слово (Кіровоград). — 1996. — 29 серпня. — № 94 (966).