У травні 1921 року Тиміш у складі загону Миколи Івановича Бондарука вирушив у Черкаський повіт. Ось розповідь Компанійця про той невдалий рейд: «Разом із загоном Миколи Бондарука заїхали в Черкаський ліс. Нас почав переслідувати кавалерійський полк. Перший бій був під лісом. Атаку червоних відбили. Поїхали лісом до Вовчої гаті, щоб заховатися в надійне місце. Почали швидко переходити місце, де було невигідно приймати бій. Але не встигли — в наші ряди врізався кавполк, зарубав трьох поранених козаків, кулеметчика та трьох коней у тачанці. Ми відступили і нарешті дійшли місця, де можна було приймати бій.
Через якийсь час ми перейшли в контратаку і вбили командира ескадрону. Червоноармійці розгубились, зіскочили з коней та кинулись в болото. Нам лишили 8 коней. Інші — на конях — кинулись врозтіч. Але на поміч їм підійшла піхота. Ми відступили вглиб лісу, залишивши їм дві тачанки. Загубили й командира Хмару, про якого не можу сказати, вбитий він чи ні, я бачив лише, що кінь під ним вбитий, а Хмара зіскочив і побіг в болото.
Врешті вибралися з лісу, заїхали в с. Дубівку, де дістали провіант для себе і коней. Повернулись до лісу. Переночували. Попасли коней. Пішли поїти їх до лісного колодязя. Тут на нас знову наскочили червоні. Але дякуючи кулеметнику, який був напоготові, відразу було зрізано кілька атакуючих. Інші втікли. Не бажаючи потрапити в оточення, ми розділилися на дві групи і розійшлися. Сутички продовжувались до вечора.
Як стемніло, розбились ще на менші групи і вирушили різними дорогами на Холодний Яр. Але, оскільки у багатьох козаків коні були страшенно потомлені, їх прийшлося залишити. Козаки вже пішки добиралися до Холодного Яру, а хтось — й до Чорного лісу.
15 чоловік на чолі з Бондаруком поїхали в Холодний Яр через с. Стефанівку, я — з ними. Вбрід перейшли Тясмин. Здолавши річку, зупинились у маленькому ліску погодувати тих коней, що лишилися. Не встигли як слід погодувати — побачили, що оточені червоною піхотою. Скочили на коней. Пробитися пощастило без втрат.
Дійшли до Графського лісу, де на нас знову почали наступати. Але ми зайняли вигідні позиції і рушничним та кулеметним вогнем відбили цей наступ.
Дочекавшись вечора, благополучно дійшли до Холодного Яру. Відпочивали два дні. Потім поїхали в Чуту, де зустрілися зі своєю піхотою під командуванням (Максима) Терещенка. Тут відбулася сварка між Терещенком, який був начальником штабу, і Миколою Бондаруком. Бондарук вбив Терещенка. Бачачи таке, я з деякими іншими козаками залишили Бондарука».[566]
Разом з братами Гупала та ще кількома козаками Тиміш приєднався до отамана Назара Стодолі. Охороняв й отамана Загороднього, який майже все літо 1921 року лікувався у Чуті і Чорному лісі після тяжкого поранення в ногу.
Коли стало відомо, що червоні спалили хату Дениса, вирішили зробити засідку на загін «бе-бе» («па барьбє с бандітізмом»), який це скоїв. Але засідка не вдалася, партизанів завчасно виявили. Довелося тікати. В тому бою (5 жовтня 1921 р.) Компанійця було поранено. Лікувався в землянці аж до 10 квітня наступного року.
З 1922-го під впливом жорстокого терору з боку окупантів селяни почали змінювати своє ставлення до партизанів на негативне.[567] Кожен хотів жити, а за зв'язки з лісовиками москалі могли вбити.
Щоб зайвий раз не наражати людей на репресії, лісовики намагалися в села по харчі не заїжджати. Нападали на економії, де брали все що потрібно. Так пограбували економію Саблинського цукрового заводу, де колись перебував штаб отамана Андрія Гулого-Гуленка.[568] Зупиняли поїзди, роздягали військових, а самі вдягалися. Зокрема, так вчинили між станціями Цибулеве та Фундукліївка.[569]
Якось зробили наліт на Чорноліське лісництво, де Тиміш убив китайця, у якого забрав коня з сідлом. Й інші козаки роздобули у лісництві чотириногих друзів. Потім здійснили наліт на с. Дмитрівку, де в той час стояв штаб 25-го червоного кавалерійського полку. Москалі відбилися, довелося хлопцям тікати. Але вже невдовзі вони реабілітувалися, побивши красносільську міліцію…
Полонили Тимоша у Звенигородці разом з отаманом Загороднім 29 вересня 1922 року. При арешті чекісти вилучили у Компанійця браунінг № 10165, револьвер «Наган» № 100260, гранату «лимонку», російський карабін, кавалерійську шашку, годинник «Сута» та гаманці.[570]
На допитах Тиміш чи внаслідок наївності, чи внаслідок фізичного впливу виказав такі прізвища козаків загону Дениса Гупала: Кирило Грищенко з Єлисаветградки, Мартин Дорошко з с. Миколаївка, Іван Гупало, Степан Гупало, Іван Гречаний, Федір Момса з Єлисаветградки, Юхим Щербина із Шамівки, Овдій Трихманенко з Цибулевого, Василь Шерепа і Федір Шерепа з Орлової Балки, Гриць Довженко, Іван Голуб, Никифор Голий, Іван Сіроклин (Сірокінь?), — а також завгоспа Чорноліського полку Миколу Шуліку. Оскільки настала осінь 1922 року і багатьох повстанців уже не було в живих, то, можливо, Компанієць назвав прізвища вбитих товаришів…
2 лютого 1923 року Надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу постановила розстріляти Тимоша Компанійця разом із його товаришами.
9 лютого він востаннє піднявся на боротьбу з катами. Під час повстання у Лук’янівській в’язниці Тиміш і загинув. У списку загиблих його прізвище значиться під № 25.[571]
Так закінчив своє життя безпартійний козак Тиміш з повстанського села Єлисаветградки, яке багатьох своїх синів і дочок поклало на вівтар Вітчизни.
22. Мефодій Голик-Залізняк, «залізничник» із Нерубай-лісу
Мефодій Голик народився у квітні 1897 року в с. Єлисаветградці Єлисаветградського повіту Херсонської губернії в родині колишнього кріпака Фоки Дементійовича Голика (1865 р. н.) із с. Михайлівка, що неподалік залізничної станції Цибулеве (тепер у межах села). Фока Голик все життя працював на залізниці. З кінця 1890-х років до 1921-го був бригадиром колії на роз’їзді Соснівка, що за 12 верст на південний схід від станції Фундукліївка.[572]
Дружина Фоки Мотря Данилівна (орієнтовно 1867 р. н.) була козачкою. Народила вона йому дев’ятеро синів (Петра, Мефодія, Григора, Івана, Григорія, Василя, Павла, Костянтина, Олексія) та дві дочки (Олександру і Зіну).[573]
Закінчивши однокласне училище в с. Соснівка Цвітнянської волості Чигиринського повіту, Мефодій ще дитиною (7–8 років) пішов працювати на залізницю. Тут, під гуркіт і свист паротягів, підростав. У грудні 1918 року, під час антигетьманського повстання, його як залізничника мобілізували до Армії УНР. Напевно, пішов до війська охоче, адже в час гетьманату (3 червня 1918 року) його брата Григора розстріляли німці. Братові інкримінували незаконне зберігання зброї (шість рушниць).[574] Отож настав час поквитатися.
Від 15 грудня Мефодій служив уже в Києві — козаком 1-го запасного полку 9-ї Залізничної дивізії. Збереглася посвідка, виписана курінним 2-го куреня 1-го імені Макаренка полку залізничників (від 28 травня 1919 р., № 199) про те, що М. Голик є бунчужним 4-ї сотні 2-го куреня. Є також пізніша посвідка про те, що Мехтод Голик служить хорунжим 4-ї сотні 2-го куреня 1-го імені Макаренка полку.
Інший документ стверджує, що у вересні 1919 року Голик лікувався від поворотного тифу у Проскурівському пошесному шпиталі Українського товариства Червоного Хреста. 15 жовтня його зі шпиталю виписано і звільнено від військової служби через хворобу. Але додому козак Армії УНР йти не міг, бо там панували денікінці. Тож він і далі відступав з українською армією, аж поки не опинився у «трикутнику смерті»… Зачувши звістку про формування нової армії під проводом Михайла Омеляновича-Павленка, яка мала прорвати денікінський фронт і йти на з’єднання з повстанцями, Мефодій зголосився до її лав. Був у Київській дивізії Юрка Тютюнника. Під час рейду по денікінських тилах його накрила нова хвиля поворотного тифу. Сталося це в Умані. Довелося Мефодію залишити армію, яка помандрувала далі. Лікувався він до 10 січня 1920 року, а потім, знесилений, поплентався додому. Тут потрапив під переслідування більшовицьких отаманів Коцура, Шостака і «Богдана-анархіста».[575]
[572]
Шкода В. Родина отамана Мефодія Голика-Залізняка // Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії. Київ: Правда Ярославичів, 1998. — С. 606.
[574]
Объявленіе // Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії. Київ: Правда Ярославичів, 1998. — С. 607–608.